Я ходжу на роботу по одній і тій же дорозі вже який рік, все звичне – тут виямки, там калюжі, там попереду корч і треба постаратися не зачепити колготки… Якщо чесно, то можу йти з закритими очима і дійду залюбки.
Інколи ловила себе на тому, що ноги мене самі несуть, а я десь далеко витаю в мріях. А мрії мої нездійсненні – як знайти кохання, коли тобі за сорок і вже маєш сина-підлітка.
А далі йдуть думки, що було б чудово ще більше заробляти, бо працюєш мало не за всіх на роботі, але премію дають чомусь Олі…
А що, то ж тобі за сорок – обійдешся, а от Олі треба нову помаду чи спідницю.
І отакі мої думки всі ці роки.
Ще інколи не злим тихим згадую свого колишнього, який добре собі влаштувався і копійки не дасть більше, ніж суд постановив.
Подивився б він скільки коштують шкарпетки чи спіднє, яке дитина нищить в промислових масштабах. А про взуття – то як сон страшний, в якому мені сниться, що у сина знову виросла нога.
І ось одного разу мій погляд впав на білий папірчик на стовпі, але ноги швидко пронесли мене повз, бо я не встигала на роботу.
Вже вертаючись додому, я таки змогла розгледіти незвичний предмет – то було оголошення про пропажу песика. З фото на мене дивився білий клубок, якого легко можна було сплутати з котом.
Знаєте, я тварин люблю, але на відстані.
Щоб отак побиватися за псом – дурниці, його вже давно нема, бо тут такі пси бездомні бігають, що можуть мене проковтнути, а цей клубочок на один зуб.
«Погорює дитина та й куплять нове», – подумала я, аж тут мені під ноги забігло щось! Я аж злякалася, бо такої тварини я ще не бачила, подумала, що то такий величезний пацюк, але далі побачила, що якась дуже яскрава річ на шиї…
Пам’ять спрацювала різко – то бантик з оголошення і оце брудне та мокре – білий і пухнастий чийсь улюбленець.
Ні, я не кинулася ловити песика, бо ви б його бачили – суцільне кіло бруду, вирішила, що зателефоную господарю і скажу в якому районі бачила.
Але цей щурик вирішив по-іншому і просто далі плентався за мною.
Я оглянулася, а воно так дивиться і трясеться…
«Що ж, візьму з господаря гроші за використану воду і зіпсований рушник!».
Покликала я пса за собою і той радісно побіг.
Вдома я його нагодувала та помила і песик став майже схожим на того доглянутого улюбленця з фото. На мій дзвінок господар собаки відреагував миттєво:
– Кажіть адресу я вже їду, бо син яку ніч не спить.
Через якісь пів години у мене на порозі стояв високий чоловік і бліденький хлопчик, який було видно, що дуже схвильований і просто обціловував пса.
– Скільки я вам винен, – спитав чоловік.
– Вартість чистого рушника, – відповіла я, як бачите за воду і шампунь брати посоромилася.
Чоловік дав мені п’ятсот гривень і я взяла гроші, а що – я жінка потребуюча. Поки дитина намагалася забрати пса у мене з квартири, бо той геть від радості бігав по всій хаті, чоловік прохопився:
– У нас мами не стало… От і вирішив купити улюбленця… Дякую вам…
Ну от просто по живому! І як я тепер виглядаю? Замість того аби не брати у них гроші я взяла і тепер просто не рятівниця пса, а корислива істота!
Поки я відкривала рот аби вернути гроші, чоловік з сином вийшли з хати.
Почувалася я просто паскудно. В дитини таке горе… Ще добре, що того пса таки взяла до себе.
І так мене гризла совість, що я вам не можу передати.
Попереду були вихідні і я вирішила, що спечу дитині якийсь торт і просто занесу, воно ж таке бліденьке, що аж жаль мене бере.
Далі зателефонувала до Валентина, бо саме так звали батька хлопчика і сказала, що маю до нього деяке прохання. Було чутно по голосу, що чоловік не дуже вдоволений моїм дзвінком, але зустрітися погодився.
Я побачила його з сином і псом, виглядав доволі насторожено, але я не дала йому й слова сказати:
– Я почуваюся паскудно в цій ситуації. тому ось вам цей невеличкий подарунок аби я відновила свою душевну рівновагу, а ви трохи засолодили свою думку про мене.
Я швидко протягнула пакунок і буквально втекла.
На цьому моя душевна рівновага відновилася і я щасливо бігала на роботу по своєму звичному маршруту тільки погляд журливо на стовп, на якому ще недавно висіло оголошення.
Але потім я побачила на своєму порозі букет квітів! Звичайно, що мені прийшлося відповісти квитками на мультик, але я не знала, де Валентин живе, тому прийшлося знову телефонувати і домовлятися про зустріч.
А далі так вийшло, що ми всі четверо пішли в кіно, а далі отак ще довший час зустрічалися то на піці, то в розважальних центрах.
Вже рік ми живемо всі разом і я страшенно щаслива! Ловлю себе на тому, що перегодовую Бусю, бо саме так звати біленького щурика. Не можу їй відмовити, адже вона нас усіх поєднав.
Фото Ярослава Романюка.
