Я вірою і правдою прожила з чоловіком тридцять п’ять років і в мене ніколи думка не закрадалася, що він когось має. Але чи то те, що я вже на пенсії, чи те, що вже це так кидалося в очі, що неможливо було не побачити, але я склала два плюс два і прямо спитала чоловіка чи він когось має.
– Так, у мене є Валя, я час від часу до неї ходжу. Міняти нічого в своєму житті я не хочу, тому тепер ти вирішуй, що ми будемо робити далі і як далі жити.
Я скам’яніла, я не знала, що я хочу робити далі, бо я мала примарну малесеньку надію, що це все мені придумалося. А виходить, що тепер я маю сама або подавати на розлучення або отак жити з чоловіком, знаючи, що в п’ятницю і в неділю він іде з ночівлею до Валі.
Що скажуть люди? що наші батьки скажуть? Діти? Онуки? Дідусь бабусю покинув на старості літ. Лице вже лупиться.
Але з іншого боку – як жити з ним, знаючи, що він таке виробляє?
На поміч стала моя подруга, якій я все розказала, бо просто не могла це розказати священикові.
– Ніно, ти можеш жити з ним як з сусідом по квартирі і нікому нічого пояснювати не треба і майно ділити не треба.
– Я дивитися на нього не можу так мені все в середині пече. А ти кажеш про жити.
– Діло твоє. Чи ти думаєш, що мало жінок так живуть, але нікому нічого не кажуть. А там дивися і йому та Валя набридне і вернеться до тебе.
Я дуже хотіла аби мій Іван вернувся до мене, бо як від себе відштовхнути людину, яку ти знаєш стільки років, з якою стільки всього пережито?
Я тоді прийшла додому і все розказала йому: живемо, як жили, тільки ти тепер спиш в вітальні, бюджет спільний на харчування і оплату комунальних, а все інше – особисте. Хочеться піти в ресторан чи на концерт – порівну платимо.
Домовилися і зажили собі як і до того. Іван ходить до Валі. А я вдома дивлюся серіал та питаю його, що зробити на сніданок.
Ідилія.
Але з часом він все частіше лишався вдома, особливо в сиру погоду, бо у нього крутило ногу. Пройшло якихось чотири місяці, як чоловік обняв мене на кухні… А я аж підскочила.
Я ж цього хотіла всі ці довгі місяці, то чого ж тепер я так реагую?
– Іване, ти себе тримай в руках, ми ж про все домовилися, що живемо як сусіди.
– То я не можу до такої гарної сусідки позалицятися?, – грає уявними м’язами на животі Іван.
А я глянула на те все збоку! Вже він добряче лисий, спіднє я вже це підшивала, майка розтягнулася! І цього чоловіка мрії я хотіла всіма способами втримати?
Я тоді до подруги з претензією:
– Як мені тепер його до Валі збагрити?
– Ну ти даєш, подруго, як не одне, то друге. Ти ж хотіла його в сім’ї втримати.
– Хотіла втримати свого чоловіка, а цього підстаркуватого ловеласа я в себе в квартирі бачити не хочу!
Вирішила, що найкращий мій союзник – то порожній холодильник. Сказала йому, що сіла на дієту, а він мене не обходить, бо сусід. Бачу, що крекче, але одягається, щоб йти до Валі поїсти. Хай йде, а то дуже собі добре влаштувався, на дві кухні їсти та двом жінкам голови крутити. Все. Не треба мені ні такого чоловіка, ні такого сусіда, все, Валько, бери з бантиком.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
