Мій чоловік рідко буває вдома, слава богу, бо інакше я б давно подала на розлучення – спати біля нього просто неможливо. Він так хропе, що чути в іншу кімнату. А у нас двокімнатна квартира, в іншій кімнаті діти.
Я намагаюся заснути першою, але все одно його храп я чую і вже до ранку настільки рознервована, що заснути не можу.
І просила, і молила – без толку, лише сміється. Якісь аргументи, статті – все на сміх «Ти моя професорка» і все. Останні роки він поправився і ще й дозволяє собі з друзями «відпочивати», тому кожен його приїзд додому – це жодної краплини радості.
Я вже йому кажу, що якщо він нічого не планує міняти, то я не бачу іншого виходу аби роз’їхатися, а він мені каже:
– Ти в моїй квартирі, тому я з неї їхати нікуди не планую.
Далі стандартна моя реакція і вже ми один до одного не говоримо, але це не заважає йому голосно хропіти. Чи варто казати, що я не маю ніякого серця до нього?
Я не маю бажання йому щось смачне приготувати, сказати лагідне слово, посміхнутися. Ні, я ледве плетуся на роботу, там знову відбуваю своє, далі додому щось примітивне приготувала і швиденько заснути аби хоч декілька годин поспати.
Ми в шлюбі 15 років, а таке враження, що я відбуваю якесь покарання.
Кума радить пожити в батьків, але там теж своя специфіка, бо ще на день-два вони нас потерплять, а далі буде те саме – в тісній панельці кожен день радості нікому не буде.
Знімати квартиру – ви ціни бачили? В мене ціла зарплатня піде на одну квартиру, а ще треба щось і їсти та пити.
А так, як його нема – то я цілком щаслива жінка, і весела, і комунікабельна… То так банально звучить, але мені краще без нього набагато, а з ним – один клопіт, живемо для галочки.
Не хочу аби моє життя звелося до такого примітивного побуту, бо я ще молода жінка і на мене заглядаються чоловіки, але ніхто мені ростити дітей не буде.
Якось кума мені сказала, що бачила його з друзями, де й жінки були. А в мене лиш одна реакція була – байдуже чи він комусь сподобається, лиш би з квартири не йти.
Хіба це нормально? Якесь зачароване коло.