Моїй доньці нині двадцять років і вона навчатиметься на третьому курсі престижного столичного університету. Яке там зараз те навчання, але вона старається і оцінки в неї хороші. Сесії без запитань і перездач закінчуються, а це вже великий такий плюс.

Вчиться наша доня на контракті. За неї, звісно ж, ми з чоловіком платимо. Спочатку вона планувала вступати на бюджет, ходила до репетиторів, займалася самостійно. Весь свій вільний час віддавала навчанню. Та ось тільки все одно не зуміла потрапити, там система якраз змінилась, тож тягнемо контракт.

Ми з самого початку гроші відклали на інститут, та ось тільки їй нічого не розповідали, розуміли, що вона розслабиться тоді і готуватись не буде. Ну а коли не вдалося вступити на бюджет, то заплатили за її навчання. Адже освіта все ж таки важлива в нашому світі!

Ми з чоловіком не дуже багато живемо, але й не бідуємо. Маємо у столиці квартиру і будинок. Раніше то батьківська хата під Києвом у чоловіка була, а тепер столиця. Дім здаємо, а гроші з оренди складаємо на купку усі до копієчки.

Раніше, я думала, що оті кошти нашій доні на квартиру підуть. Ми з чоловіком про це не говорили ніколи, але куди нам їх стільки? Та й дитина ж у нас одна. тут до ворожки не ходи і так усе зрозуміло.

Нині у Каті нашої серйозні стосунки з’явились. Олег її однокурсник, хлопець дуже позитивний, спортсмен, батьки з достатком. Бачу я що діло йде до весілля, вони вже думають над тим, аби разом жити.

От я й до чоловіка підійшла з пропозицією:

— Давай. – кажу, – Поки наша Катя заміж ще не вийшла, то ми їй нині квартиру купимо, аби у неї власність своя до шлюбу була. Там свати люди заможні, вони напевне захочуть взяти участь у купівлі житла, якщо то буде після весілля. Нащо нам оті неприємності? А так матиме дитина свій куточок усе життя.

Чоловік мене вислухав дивлячись у газету, а потім підводить очі здивовано так:

— Квартиру? Каті? Ого, жінко, гарно ти загнула – і засміявшись знову за читво своє узявся.

Я здивовано на нього дивлюсь, запитую чим йому моя ідея не подобається а він мені каже, що ми нічого купувати не будемо і край. Виявляється мій чоловік категорично проти того, щоб ми дитину свою житлом забезпечили.

— Закінчить інститут, піде працювати, хай беруть житло в кредит тоді, а ми з тобою на перший внесок їм гроші дамо. Виплачуватимуть самі. ти подумай, жінко, головою: репетиторів оплачували, навчання оплачуємо, одягаємо, годуємо, а тут і квартира на блюдечку. Які цілі у життя в нашої Каті будуть? Захоче вона чогось досягти з таким чоловіком? А так у них і ціль буде і розуміння звідки копійка береться. Не триньцяти гроші будуть, а на купку складати і все робити, аби їх більше стало.

Я намагалась, щось йому довести, але марно.

Ніяк не можу його логіки вловити. Тобто краще, аби наша дитина більшу частину життя переплачувала за житло при тому, що татко  мамою сидять і долари мають? То як?

У нас нині дуже в родині непроста ситуація. Мій чоловік вперся, але і я не відступаю – Каті потрібно житло. Хіба вона не показала, що серйозна, хіба не має гарних оцінок, не вчиться старанно. Куди воно дінеться, якщо квартира у неї буде?

Ну от хіба я не права?

16,02,2023

Головна картинка ілюстративна.