– Друзі, то моя Оленка.
– Та бачилися на весіллі, – загуділи вони, кинувши на мене пів погляду і далі перейшли до наминання моїх святкових страв, – Ти присідай, дуже все смачно. Гарно ти, Євгене, живеш, раз таке застілля серед тижня.
– Це я готувала на свій день народження, – не витримала я.
Так, могла б і змовчати, але мене ця доброта мого чоловіка дістала. То він мій подарунок на новий рік дружині свого шефа віддає, бо «мене підвищили і треба віддячити», то на батьківську квартиру не претендує, бо «ми на свою заробимо, скільки там лишилося, а сестра одна дитину ростить», то платить за ремонт майстрам з чайовими, бо «вони дуже намучилися з тією плиткою»…
А сьогодні ось таке.
Я готувалася до свого дня народження, який припадав серед тижня, але переносити не хотіла, хай прийдуть найрідніші, яким є до мене діло. Бо я так вважаю, якщо людина вас поважає, то вона серед тижня знайде час, а як їй вас не треба, то за пів року домовляйся – підведе.
Як годиться я вже тиждень готуюся, бо я на роботі і ще й діти, тому гаряче роблю вже на саме свято, а салати та закуски за день-два, щоб потім не все на купу.
Вчора насмажила відбивних, риби, спекла печінковий торт та перемастила і накришила на салати, а сьогодні зранку їх перемастила, то лишилося запекти гомілки з картоплею і себе привести до ладу. Я була переконана, що все встигла і я не просто молодець, а ідеальна жінка.
І ось ту компанія старих друзів Євгена, ще з інституту, як він їх надибав – я не знаю, але раз закінчили з ним інститут, то могли б здогадатися, що в наш час таке застілля справді не роблять просто так. А мій чоловік посоромився їм сказати, що це все для гостей.
Коли я сказала про свій день народження, то гості почали кашляти та збиратися додому:
– Женя, чого ж ти не сказав, ми пів святкового столу з’їли, – почали вона перекладати на Євгена.
А той що? Правильно – на мене:
– Оленко, могла б і не казати, вони ж не знали. Ти їх поставила в незручне становище.
– Я?
– Ти.
– Що ж, тоді проведи гостей та купи продуктів. Я тобі зараз список складу, купи в кулінарії вже готове. Я не буду ще все нашвидкуруч готувати.
Пішов. В мене руки тряслися, не могла заспокоїтися і нафарбуватися, але от хто був спокійний, то чоловік.
– То все таке дороге. Чому ти не сказала, що стільки грошей витрачаєш на частування. Можна два тижні на продукти мати.
– А ти чим невдоволений? Зате твої друзі гарно посиділи та про тебе згадали. Запросили й тебе до себе?
– Та де, в Славка жінка така сварлива. Нікого додому не можна привести, в Ігоря двоє дітей, Павло з тещею і тестем живе.
– То вони ще сюди прийдуть?
– Думаю, що так, їм у нас сподобалося.
– Чудово. Ще раз передивися чек і подумай чи їх запрошувати.
Не знаю чи гості помітили, що салати та страви не мої, але нічого не казали. Євген був доволі мовчазний, уважно дивився хто скільки їсть чи то мені здалося. Не знаю.
Але маю дуже стриманий оптимізм, що він зміниться. А ви як думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
