Чоловік мені пробачив, але я собі простити не можу, ні не вчинку мого, а того, що слухала свою маму. Мені тоді якраз виповнилося двадцять років, жила собі з батьками в селі, допомагала по господарству, їздила на навчання й гадки не мала, що життя може так повернути. Вечорами ми з дівчатами збиралися на лавках, а у вихідні бігали на танці.
Того суботнього вечора в сільському клубі було повно народу. Гриміла музика, дівчата чепурилися біля дзеркала в коридорі, хлопці юрбилися біля ганку. Я стояла біля стіни зі своїми подругами, сміялася з якихось дрібниць, аж раптом помітила нового хлопця. Він стояв осторонь, високий, у темній куртці, із спокійним і трохи сумним поглядом. Як виявилося згодом, він приїхав в гості до свого студентського друга.
Коли лунала чергова пісня, він підійшов просто до мене.
— Потанцюємо? — запитав він, усміхаючись кутиками губ.
— Давай, — відповіла я й подала йому руку.
Ми вийшли в коло. Його звали Олексій. Розмова зав’язалася легко, без найменшої напруги. Він розповідав про свої краї, про великі степи, про навчання, а я ділилася нашими сільськими новинами. Наступного дня ми знову зустрілися біля клубу, потім біля річки, і так проминули два тижні його канікул. Ми просто ходили вулицями, годинами розмовляли, і я відчула, як покохала його.
Коли йому настав час повертатися додому, він міцно обійняв мене на прощання й сказав:
— Я писатиму тобі щотижня, Лесю. Обов’язково чекай на листи.
І він дотримався обіцянки. Щотижня в поштовій скриньці з’являвся конверт. У кожному листі він розповідав про своє життя й постійно кликав мене до себе, переконував, що ми зможемо побудувати гарну сім’ю, знайдемо мені роботу, обживемося. Я вже була готова збирати валізи, серце рвалося до нього, але про листування дізналася мати.
Вона підійшла до мене на кухні, коли я перечитувала чергового листа, сіла навпроти й взяла мене за руки.
— Лесю, схаменися, — мовила вона суворо. — Куди ти зібралася? Там геть інші люди, інший уклад, ти там будеш нікому не потрібна. Згадай давню мудрість: погану сорочку з плоту ніхто не візьме. Сиди вдома, тут усе своє, зрозуміле.
Ці слова сильно похитнули мою впевненість. Мати говорила так переконливо, що мені стало лячно. І я зробила дурість — просто перестала йому відповідати. Він написав ще кілька разів, запитував, що сталося, чи не захворіла я, а потім листи припинилися взагалі.
Невдовзі я дізналася, що Олексій одружився в себе вдома. Життя йшло далі, мені треба було створювати власну сім’ю.
До мене почав залицятися Василь. Він був роботящий, спокійний, матері дуже подобався. Ми справили весілля, у нас з’явилося на світ двоє дітей — син і донька. Проте щастя в тій хаті не було. Ми жили як сусіди: ділили побут, виховували дітей, порали город, але між нами не існувало жодного теплого почуття. Я часто ловила себе на думці, що дивлюся на чоловіка й відчуваю абсолютну порожнечу.
Так минуло двадцять років. Діти вже виросли, мали свої інтереси. І ось одного разу поштарка принесла мені листа. Я глянула на почерк — і все всередині перевернулося. Це був Олексій.
Він писав, що кілька років тому втратив дружину, залишився сам із сином. Написав, що так і не зміг мене забути, що всі ці роки згадував наш клуб, наші вечірні прогулянки та розмови. “Я досі тебе люблю, Лесю, — писав він. — Якщо ти й досі пам’ятаєш нас — приїжджай. Почнемо все спочатку”.
У мене не було жодних вагань. Ті двадцять років сірого життя без любові проросли в мені відчаєм. Я зібрала найнеобхідніші речі в одну валізу. Василь сидів на кухні й мовчки дивився, як я застібаю блискавку.
— Ти дійсно йдеш? — тихо запитав він. — А як же діти? Що ти їм скажеш?
— Пробач мене, Василю, — відповіла я, не піднімаючи очей. — Я не можу більше так жити. Я мушу їхати.
Діти зустріли моє рішення з нерозумінням.
Син зачинився у своїй кімнаті й відмовився виходити, а донька казала, що я їх зрадила, що я найгірша мати у світі. Мені було неймовірно важко чути ці слова, але якась сліпа сила штовхала мене геть із тієї хати. Я сіла на поїзд і поїхала.
Олексій зустрічав мене на пероні. Ми подивилися один одному в очі — і час ніби розчинився. Ми прожили разом двадцять років, і це був справжній рай. Ми піклувалися один про одного, разом готували вечері, ходили на прогулянки, багато розмовляли про все на світі. Ні сварок, ні докорів — тільки затишок, повага й ніжність. Його син швидко знайшов зі мною спільну мову, ми стали близькими людьми. Я жодного дня, жодної хвилини не шкодувала, що покинула все й приїхала до нього.
Але про своїх дітей я не забувала ні на день. Я щомісяця надсилала їм гроші, купувала гарний одяг, збирала величезні пакунки з ласощами та фруктами, писала довгі листи з проханням пробачити. Проте у відповідь була лише тиша. Зрідка приходила коротка записка від доньки, що посилку отримано, і більше нічого. Вони відцуралися від мене повністю.
А кілька місяців тому Олексія не стало. Світ знову спорожнів. Його син уже дорослий, живе окремо зі своєю родиною. Залишатися самій у чужому місті не було сенсу, і я вирішила повернутися в рідне село.
Я підійшла до своєї колишньої хати з двома валізами. На ґанок вийшов Василь. Він дуже постарів, але подивився на мене без жодної злості.
— Заходь, Лесю, — сказав він, відчиняючи двері. — Роздягайся, я зараз чай заварю.
Він пробачив мене. Прийняв назад, виділив мені кімнату, ми спокійно спілкуємося, разом пораємося по господарству, вечеряємо за одним столом. Він жодного разу не дорікнув мені тим, що я колись пішла від нього.
А ось діти простити не змогли. Син живе в сусідньому районі, і коли я спробувала подзвонити йому, він сказав коротко й сухо:
— Мені немає про що з тобою говорити. У мене своя сім’я, а ти свій вибір зробила давно. Більше не дзвони.
Донька іноді приходить до батька, але коли бачить мене, навіть не дивиться в мій бік. Одного разу я спробувала перестріти її в коридорі, взяла за руку.
— Донечко, зачекай, давай хоч трішки побалакаємо, — просила я її з сльозами на очах.
— Не чіпай мене, — відповіла вона й відштовхнула мою руку. — Ти кинула нас ради чужого чоловіка. Мені не потрібні були твої гроші й твої пакунки, мені потрібна була мати поруч, коли я тебе потребувала. Тепер мені від тебе нічого не треба.
Вона пішла, зачинивши двері, а я залишилася стояти на порозі. У моїй голові не вкладається: чому чоловік зміг знайти в собі сили пробачити й впустити мене назад, а власні діти, яким я віддавала все до копійки здалеку, постійно думала про них і шукала зустрічей, так і не змогли зрозуміти, що кожна людина має право хоч колись у житті бути щасливою?
