Так, мій чоловік на святкуванні мого ювілею познайомився з офіціанткою. А я ж шукаю його, бо ж треба чи то страву гарячу подавати чи не вистачає чогось, вийшла на вулицю, а там він, я й не знала, як себе вести. Я мовчки пішла в зал і намагалася хоч якось тримати себе в руках.
Далі для мене почалися важкі часи, бо чоловік аж світився від щастя, а я наче виривала з нашого роману по сторінці щодня і, коли чоловік вже радісно сповістив, що від мене йде, то від того роману навіть палітурки не лишилося.
Було дуже незвично жити одній. Але далі діти почали одружуватися і мені судилося онуків няньчити, як мені знайома сказала, що не може дивитися на те, як я своєю свободою бездарно розпоряджаюся.
– Ти ж хотіла колись чогось, а тепер що? невже в чоловікові весь сенс твого життя?
– Слухай, я просто хочу спокою, бути вдома і все, я нікуди не хочу їхати!
– Звичайно, нікуди не хочеш їхати, бо не хочеш нових відчуттів. І що ти маєш згадати?
Я задумалася, бо наче й нема чого – все життя повиривала і тепер просто чогось чекаю.
Тоді я вирішила, що подруга права і як вона так хоче мені показати Україну – я рада.
Знаєте, я ніколи не думала, що наша країна така безкрая! Я їхала і їхала, наче в тій казці:
– Чия це земля?
– Маркіза Карабаса!
І отак було у мене – де ми вже? Ми ще область не покинули. Де ми вже? Ще їдемо. Де ми вже? Майже перетнули кордон…
Мені здавалося, що містечко, де ми живемо – просто чудове. Але виявилося, що навколо стільки краси, стільки цікавого і я те все могла й не бачити, бо затулилася від усього чоловіком!
А Олег прийшов. Так, після трьох років разом з коханою прийшов і хоче вернутися, бо причина проста – він її не розуміє, а вона його.
– Коли вона все зрозуміє?
– Коли стане старша, – відказала я.
– Цього ж так довго чекати! Я просто не витримаю!
– Ну, колись тобі це в ній і сподобалося, то тепер просто почекай, потерпи заради родини . Заради кохання.
– Це ти мені зараз такі шпильки кидаєш?
– Ні, я тобі щиро раджу, як свою родину зберегти. Тим більше, що у тебе є дитина, якій потрібен батько.
– Ірино, я там більше не можу. Мене дратує кожна дрібниця. Давай ми вернемо все назад, як колись у нас було? Що скажеш? Мене дуже тягне до тебе і дітей, я сумую за нашими тихими вечорами…
– Нічого більше не кажи, бо це неможливо. Треба було думати раніше, але ти не хотів. А тепер це вже не виправиш. У вас дитина і ти маєш думати про неї, як її забезпечити, а я буду думати про себе чи про онуків. я не хочу вирішувати твої питання. Ні, це все вже не до мене і я рада, що це вже не мої питання! Не я маю думати, що ти будеш їсти, де спати і як проводити своє дозвілля.
– Але ж все можна виправити! Немає нічого неможливого, Ірино!
– Можна виправити, коли обоє цього хочуть, але я не хочу.
Він чомусь на мене образився і каже, що я зруйнувала нашу родину, наче вона й досі в його голові існувала, просто він отак на три роки відійшов, але місце його за ним закріплене.
І як я маю це все сприймати, бо наче я права, але все отак викручується?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота