День розпочинався чудово: на столі — абрикосовий джем, пампушка в цукровій пудрі та кава з корицею, на підвіконні – задоволений кіт Остап. На шибці – морозний візерунок, на ногах – пухнасті шкарпетки. Надворі – мінус двадцять, а в квартирі тепло й пахне лимоном: колись маленька гілочка виросла в деревце, і тепер його жовтобокі плоди наповнюють повітря ніжним медово-м’ятним ароматом.
Штори майже прозорі, легкий тюль із візерунками: вона, кіт і лимонне дерево люблять багато сонячного світла. Годинник із зозулею на стіні викликає подив у гостей, а в неї — радість. Книжки на полицях такі, що їх хочеться перечитувати.
…Чоловік пішов навесні, сказав: «Вона… хороша, але!»
Професор збирав речі ретельно, як і личить ученому. Щоб виправдати свій відхід, звинувачував її в легковажності та любові до бродячих котів. А Остап… він раніше жив у підвалі, а не на смітнику, але чоловік заявив: «Це одне й те саме!»
Вона уявляла собі ту професорку: або строга, немолода, у бавовняних панчохах і в окулярах, або ж молода, висока, але – теж в окулярах. Сидить над дисертацією, гризе олівець, задумливо розглядає візерунок на її килимі. Килим, як і все інше, – не шкода…
Для жалю в житті є серйозніші приводи, тож вона записалася на курси крою та шиття. Розповіла сусідці. Старенька принесла відріз тканини з запахом нафталіну, в троянди: сукня вийшла на диво гарна. І ось підсумок: усе літо з їхнього багатоквартирного під’їзду випорхували бабусі, яскраві, мов метелики: в горошок, у крапку, в клітинку, в квіточку. Вони поспішали за сиром і вівсянкою, усміхаючись своєму відображенню у вітринах, залишаючи за собою шлейф із запаху конвалій і полуничного мила.
Тепер, узимку, вона шиє їм теплі фланелеві сукні й пригощає лимонами, а вони в’яжуть їй пухнасті рукавички та шкарпетки.
…А ввечері зник кіт. Виявилося, що двері залишилися незамкненими, і вона, накинувши на себе перше, що трапилося під руку, кинулася надвір. Морозне чисте повітря не приглушувало її гучних вигуків, які лунали в кожен закуток двору й долітали до багатьох квартир.
Нарешті відчинилося вікно на першому поверсі, і звідти визирнула скуйовджена заспана чоловіча голова: «Чого ж ви так горланите, дівчино? – спитала голова. – Що накоїв цей бідолашний Остап?» Потім вони разом спускалися в підвал, світили ліхтариком, трималися за руки, щоб не загубитися, і скрикували «ой, матінко!», коли промінь світла вихоплював мишу, що тікала.
Обійшовши підвальні лабіринти безрезультатно, вони вибралися назовні, а там, на тлі величезного місяця, чітко виднівся силует кота на верхівці дерева. Виявилося, що це кішка, а не кіт, але було вже пізно: на його куртці світилася дірка, а на щоці подряпина…
Він тихенько сьорбав гарячий чай і наминав абрикосовий джем, на щоці біліла смужка пластиру. Вона латала порвану куртку й сумно зітхала.
У кухню, нечутно ступаючи й мружачись від яскравого світла, увійшов Остап: щойно прокинувся… Увесь цей час він солодко спав у шафі, на полиці, що спорожніла після відходу чоловіка. Там було темно, тихо й приємно пахло від стосика махрових рушників — саме те, що треба для спокійного безтурботного сну! Остапу снилися рибні котлети й великий глек теплого молока…
…Він купив нову куртку, а стару відвіз на дачу: в ній можна ходити до лісу по гриби. Вона готує їх у сметані й пече дивовижний лоранський пиріг. Коли достигають абрикоси, вони варять запашний джем і ароматне варення: узимку з відкритої банки пахне літом, медом і теплим сонцем…
Бабусі, поглядаючи на її округліший стан, почали в’язати крихітні шкарпеточки й чепчики… Кіт, як і раніше, любить спати в шафі: лише там йому сняться надзвичайно смачні сни…
