fbpx
Історії з життя
Чоловік постійно мене повчає: як одягатися, як жити, як і що їсти. Всі радять подарувати йому спадкоємця, але чи потрібен він мені взагалі?

Коли я була маленька, я заздрила дітям, у яких є батьки. Тати носили своїх малюків на шиї, купували їм іграшки, приносили смаколики і навіть жартівливо сварилися. А мені всього цього не вистачало, батька у мене не було ніколи – він втік від мами, коли я ще й на світ не появилася. І навіть з вітчимом не вийшло, не щастило мамі з нареченими. Ось тому я завжди хотіла, щоб у мене чоловік був як батько: великий, добрий, щедрий, який би опікувався мною. Але щось пішло не так.

Коли я познайомилася з майбутнім чоловіком, я розповіла йому про свою проблему: мовляв, у кожної заміжньої жінки є свій типаж – матері, дружини, доньки. То ось я хочу бути донькою, навіть слухатися вмію. Мій наречений намотав це на вус, до речі, вони у нього є, навіть з бородою. Спочатку була з його боку і опіка, і ніжність, і подарунки, це все було  надзвичайно приємно! Ну, це приблизно півроку після весілля. А потім у нього раптом включився «синдром вчителя», з доброго татуся він перетворився на авторитарного вимагача, який весь час намагається мене приструнити.

Ось, наприклад: він ходить зі мною в магазини, щоб я купувала собі одяг (до речі, в основному за мій рахунок). Те, що мені з одягу подобатися, він відразу ж відхиляє – мовляв, виглядаєш, як бозна-хто. Зате сіре і мішкувате, мені, звісно ж, «личить». Та й взагалі – це тепло, практично, і зручно. А ще й постійно жити вчить, мовляв, манери у мене не ті, подруги погані, з мамою по телефону довго балакаю, харчуюся не тим, чим потрібно. Він спочатку бринів десь на фоні, а тепер вже взагалі дозволяє це собі говорити підвищеним тоном, якщо я щось роблю не за його правилами. Типу, він старший, він краще знає.

Можливо, я б з цим і змирилася, але він сам не взірець для наслідування, крім того, що старший за мене. Найбільше діймає, що він заробляє менше за мене, і зовсім не хоче розвиватися. Я – бухгалтер, причому з перспективою на підвищення до начальниці відділу. Веду не тільки фірму на основній роботі, але ще і приробіток маю. А хто він? Завгосп з окладом в 12 000 гривень, але з гонором великого начальника! І нічого більше робити не хоче, знайшов тільки собі забаву – мене виховувати!

Я йому кажу: «Хлопче, ти вже переборщив! Я хотіла НЕ накази в домі отримувати, а ласку і турботу! Якщо ти намагаєшся виховати мене, так покажи своїм прикладом, що ти до чогось прагнеш, добиваєшся в житті!». А він каже, що і так вже дуже крутий – у нього два підсобника в підпорядкуванні. І це все його досягнення! Приходить увечері зі словами: «Ну як ти сьогодні поводилася?». Розповідаю йому про роботу, про все те, що було у мене за день, але хороше він пропускає повз вуха, а погане коментує, та ще з такими виразами! Типу: «Ну ось, вчиш тебе вчиш, а ти все на ті ж граблі наступаєш!». Або: «До тебе що – не доходить, що я говорю? Чого ти скаржишся, якщо слухатися не хочеш?».

Це неймовірно дратує! Я не скаржуся, я ж просто розповідаю, що було – довіряю йому, як в будь-яких інших нормальних сім’ях! Тепер вже на його фразу: «Як ти поводилася», я відповідаю: «Нормально. День як день, нічого особливого!». Більше йому не довіряю. Але він іноді чує, що я сперечаюся з ким-небудь по телефону, і без угаву нашіптує, що я повинна сказати! Навіть по роботі, в чому він взагалі не розуміє! Нещодавно побачив у мене в шафі нову сукню, куплену без нього (подрузі мала виявилася), і сказав, що я її ніколи не одягну, мовляв, занадто відверта!

І ось ніби як немає більше причин лаятися, в іншому він хороший: вдома все приклеїть і відремонтує, сам відмінно готує, шкарпетки по кутах не розкидає, акуратний дуже. Але цей його бзік добряче дратує! Мені кажуть: подаруй вже ти йому спадкоємця, він переключиться, тебе перестане виховувати. Та й сам чоловік просить дитину. А я вже замислююся: а чи треба? Злісного татка він включить відразу на двох: на мене і на малюка. Іноді його правильність мене з себе виводить! У мене вже мрія: щоб він десь накосячив, я б теж могла йому докоряти. А так навіть зачепитися нема за що, крім його роботи і окладу, якими він чомусь пишатися! Ось як з таким бути?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page