Заміж я вийшла сім років тому. Чи було в мне до чоловіка таке велике кохання, то ні.
Але мені було 27 років, щоб не залишитися одиначкою, я вийшла за нього заміж.
Він на п’ять років старший за мене, ми мали спільні інтереси, проводили вечори за цікавими розмовами, в нас навіть були однакові смаки щодо їжі, подобалися однакові фільми і, як мені здавалося, підходили один одному.
А кохання? Кажуть приходить з часом.
Довго ми не мали діток, тож щоб відволіктися, з головою занурилася в роботу. Робота у мене гарна і заробляла достатньо, і, звісно, пахала як за трьох.
Серед цієї метушні, де весь час робота і робота, я й не помітила, що чекаю на дитинку. Це був справжній подарунок долі. Я була безмежно щаслива, та й чоловік радів не менше, дочекалися. А щось пішло не так.
На дні народження доньки, коли їй виповнився рочок, я помітила, що чоловік якось дивно поводиться.
Завжди телефон тримав при собі, раніше міг покласти його будь-де, потім шукали разом.
Хтось йому щодня телефонував, він виходив до іншої кімнати розмовляти, казав, що по роботі, писав якісь повідомлення, навіть гостям не приділяв належної уваги.
Всі колеги на його роботі знали, що в донечки перший День народження, тим більше він відпрошувався на цей день, щоб допомогти все підготувати, все ж таки довгождана дитина, і свято повинно бути на висоті.
Напевно пройшло дві неділі після свята, він весь час продовжував себе так поводити, став навіть холоднішим по відношенні не лише до мене, але й до доньки.
Якось він пішов до вбиральні і дивом залишив телефон на дивані, я заглянула й прочитала переписку. Тоді все стало на свої місця. Об’явилася його колишня.
Звісно, була сварка, ми до цього майже ніколи не сварилися. Мій чоловік звинуватив мене у всьому, що це я винна, що так сталося, зібрав речі і пішов.
Я залишилась із донькою на руках. У квартирі його матері, звідки мене могли будь-коли виперти.
До своїх батьків піти я не могла, з ними живе брат із сім’єю. Та й не хотіла я, щоб вони знали про мої проблеми. Та й соромно.
Остаточно не зневіритися мені допомогла донька. Турботи про неї змушували триматися. Трохи відкладених грошей я мала, тож нам на прожиття вистачало.
Чоловік повернувся через півроку. Вибачився, сказав, що був не правий, що він мене кохає і дуже любить доньку і без нас він не може.
Я його прийняла. Сказала, що пробачаю, але в голові вже назрів план.
Я почала просити у нього більше грошей. На кишенькові витрати, для доньки на різні речі, він же не знає, що конкретно потрібно для неї. Він давав щедро, намагаючись спокутувати свою провину, навіть коли я нічого не просила сам залишав якісь суми.
А я їх відкладала. Через деякий час назбиралася сума для першого внеску на квартиру. Я оформила її на маму. Взяли у розтермінування. Заселили туди квартирантів.
Оплата з оренди плюс гроші, які давав чоловік, дозволяли оплачувати цю позику. З мамою домовилася, що коли все виплатимо, вона оформить на мене дарчу, щоб у разі розлучення чоловік не міг претендувати на цю квартиру.
Я не вважаю, що це підступно, можливо хтось мене осудить. Своєму чоловікові я не довіряю, він уже показав себе.
А залишитися у чужій квартирі із дитиною на руках – то я більше не хочу. Тому й подбала про себе та створила подушку безпеки.
