Чоловік просто зізнався, що батька визнали куркулем та вивезли всіх в Сибір, там він зростав та вчився і забував, що він українець

Сад був нічий, усипаний червоними яблуками впереміш з листям, стовбури були десь голі, обгризені зайцями, сухі гілки намагалися виколоти непроханих гостей – хоч так захистити колись своє майно…

В селі так і казали: «Поїдемо в сад по яблука» і всі знали, що то та куди, бо лиш один тракторець відгуркотів – їде другий, а сад родить, як нічий інший в селі…

– Та не може бути аби сад був нічий, – пручається закликанням подруги старшокурсниця педагогічного Аня, – Хтось його мусив насадити.

– Люди звідти давно виїхали, що тепер яблукам пропадати? Хіба так правильно – хай гниють?

– Але ж то чуже!

– Чуже, чуже… Знаєш, який сік з них добрий? Поїхали, бо визбирають без нас.

Вони повільно диркотять мотоблоком по зеленому селі, яке саме рясніє яблунями та грушами, голі деревця – це точно або сливи, або вишні чи черешні, Аня не розуміється на деревах, бо «дуже міська», як сміється її подруга Іванка.

– Поїхали до мене, ти не уявляєш, яка золота осінь в селі! В місті такого не відчуєш – і запах, і смак!!!

Аня радо поїхала і не розчарувалася – осінь в селі просто неймовірна…

Якби не оця пригода з чужим садом, то її вихідні були б просто ідеальні.

Хоч був пізній ранок, але в саду вже метушилися люди – збирали яблука, їли та сміялися. Назбиравши кілька мішків, вони всілися перекусити – Іванчина мама приготувала «робітникам» стільки їди, що стало би й на косарів, як сказав тато, але взяли, бо маму неможливо переконати в зворотному.

Отак вони їли та милувалися красою, як погляд Ані впав на чоловіка, що сидів під деревом, якби його охарактеризувати одним словом, то підійшло б «чужий» – по-іншому одягнений, не збирав яблук, а його обличчя виражало і біль, і подив, і радість…

– Може, запросимо того чоловіка до гурту?, – несміливо спитала, – Він, здається, не звідси, так?

– Правда твоя, – відповів батько Іванки, – Я такого в селі не знаю, та й на сільського чоловіка не схожий. Може, з міста приїхав по яблука…

Вони посміялися, але чоловіка до свого гурту взяли. Він трохи неохоче прийшов, але, видно, добряче зголоднів, а з собою нічого не взяв, тому прийняв пропозицію…

– Ви не тутешній, – констатував батько Іванки.

– Чого ж, я ще пам’ятаю стару церкву отам на долині… Сюди вела дорога широка, тут криниця була, а тепер лиш болото нагадує про джерело, тут була хата, де оті горбочки…

Чоловік так усе детально розказував, що Аня зрозуміла, що ось перед нею власник цього саду, де вони всі беруть яблука.

Чоловік просто зізнався, що батька визнали куркулем та вивезли всіх в Сибір, там він зростав та вчився і забував, що він українець.

– Хотів бути більше pуcьким, ніж самі pосіяни, – невесело усміхався, – Мені було важливо аби у мене був достаток і він був. Лиш тато і мама сумували за цим садом, який з пагінців насаджували та викохували. Мама перед смеpтю дуже просила яблук, червоних…

Так він задумався над тими яблуками та над тим садом, що вирішив дізнатися, що ж там на батьківщині. Його телевізор казав про зубожіння і замерзання і про те, що українці хочуть бути європейськими наймитами. Пекло це йому серце і вірив телевізору і в 2014, і в 2022. Так, треба приєднати та нарозумити українців, раз самі не вміють жити. Коли ж повістка прийшла його синові, тоді й заліз в інтернет та почав дивитися на зруйновані українські міста, йому говорили, що там були ЗCУ, але він якимось своїм чуттям розумів, що звідти вигнали людей, може й навіки. Так як його і його батьків. Вигнали cилою.

Взяв родину та поїхав до Фінляндії, віддавши добрячу суму прикордонникам. Жінка всю дорогу голосила за статками та домом, пpоклинала Україну… Він залишив їх в Естонії, а сам подався сюди, на рідну землю, щоб побачити ще раз ті яблука червоні, мамині.

– Не знаю, як буде далі, але мені душа рветься, розумієте, між моїм домом та моєю сім’єю…

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page