Я завжди вважала, що наше з чоловіком життя було побудоване на любові, взаємоповазі та довірі. Ми познайомилися ще в інституті, вчилися на одному потоці.
Наші стосунки почалися на третьому курсі, і після випуску ми одружилися, щоб ніколи більше не розлучатися навіть на день. Це був найкращий період мого життя, повний щирих почуттів і спільних мрій.
Зі шкільною подругою Настею ми були майже сестрами. Дружили ще з восьмого класу, разом вступили до інституту, планували залишитися близькими до старості.
Чотири роки школи й кілька років інституту пролетіли, наче один день. Але з часом дружба почала тріщати по швах, хоча спочатку я навіть не розуміла чому.
На третьому курсі я помітила, що Настя стала занадто багато уваги приділяти моєму майбутньому чоловікові. Погляди, жарти, її поведінка – все це почало виглядати дивно.
Спершу я намагалася переконати себе, що це дрібниці, але всередині росло почуття тривоги. Після довгих роздумів я вирішила обірвати наше спілкування. Насті я нічого не сказала, просто почала відсторонюватися.
Чоловікові пояснила, що ми з нею маємо різні погляди на життя, і більше я не хочу про неї ні чути, ні говорити. Він здивувався, але більше не піднімав це питання.
Ми одружилися після закінчення інституту. З того часу минуло п’ять років, і наш шлюб, як мені здавалося, був щасливим. Попри відсутність дітей, ми завжди підтримували одне одного.
І ось нарешті сталося те, на що я чекала так довго – я дізналася, що при надії! Це було найбільше щастя, я мріяла розповісти чоловікові й побачити його радісні очі.
Проте перш ніж я встигла зробити сюрприз, його зробив мені чоловік. Одного вечора він повідомив, що працює з Настею в одній компанії. Я отетеріла.
Як так сталося, що я про це нічого не знала? Але це ще не все. Виявляється, вона рік тому вийшла заміж і вже встигла стати мамою. А ще вона попросила мого чоловіка стати хрещеним батьком її сина. І він погодився.
Про хрестини я дізналася постфактум. Як виявилося, вони з Настею в обідню перерву поїхали до церкви, провели обряд і повернулися на роботу, ніби нічого не сталося.
Мені це здалося чимось абсолютно незбагненним. Чому він навіть не запитав мене, як я ставлюся до цього? Це ж не просто якийсь ритуал, це серйозний обов’язок на все життя.
Коли я запитала, навіщо він це зробив, він лише здивовано відповів, що не бачив у цьому нічого поганого. Мовляв, це ж Настя, вони просто друзі, і він хотів допомогти.
Його легковажність мене вразила. Як він не розуміє, що це мені неприємно? Чи дійсно не розуміє, чи просто прикидається? Минув уже місяць, але я досі не розповіла чоловікові, що при надії.
Усередині мене ніби борються дві частини. Одна : “Скажи йому! Він має знати, це ж його дитина!” А інша шепоче: “Як ти можеш пробачити цю зраду? Хіба можна назвати це нормальним?”
Я вже кілька разів натякала чоловікові, що він міг би пошукати іншу роботу. Але щоразу він дивиться на мене здивовано:
— Таню, що ти вигадуєш? У мене хороша зарплата, нормальні умови. Навіщо мені звільнятися?
А я не можу прямо сказати: “Я не хочу, щоб ти кожного дня бачив Настю і спілкувався з нею.” Це б виглядало дріб’язково. Але в душі у мене просто все перевертається.
Я уявляю, як вони сидять в офісі, п’ють каву, вона розповідає йому про свого сина – його хрещеника. Іноді мені здається, що я сама себе накручую. Чоловік щиро не розуміє, що мене турбує.
Він залишається таким самим уважним і люблячим, як завжди. Він не дає приводів для підозр. Але ця тінь з минулого, ця Настя. Вона не дає мені спокою.
Зараз я стою на роздоріжжі. Мені потрібно зібратися з силами, поговорити з чоловіком і нарешті розповісти йому про те, що я при надії.
Але чи варто йому вірити після того, як він скільки місяців прихвува від мене спілкування із Настею? А чому приховував? Може там не все гладко?
Скажіть, мої підозри безпідставні? Варто пробачити і жити далі, а чи після такого сім’ї нормальної бути не може?
Головна картинка ілюстративна.
