Чоловік узяв руки в боки і сказав, що якщо я оце надумала серйозно, то він від мене піде. Я від щирої душі розсміялась, бо куди йому у 67 іти? Окрім нашого дому і трьох дітей ми нічого й не нажили. Але я мало знала свого Павла, бо почала я збиратись і він торби складає.

Два місяці тому у моєї сестри був ювілей – 65 років. Валя уже п’ятнадцять років працює в Італії і ми з нею за цей час бачились всього тричі, більше телефоном спілкувались.

А цього разу Валентина нас усіх запросила на свій ювілей до себе додому. Я рівно п’ятнадцять років тому у неї була, то вийшла з авто і рота відкрила від щирого здивування.

Я не впізнала ні двору, ні оселі. Таке хіба на картинці могла побачити і явно не очікувала, що зі старенької, але добротної хатинки могла сестра от такий ошатний і дорогий будинок вибудувати.

Та й свято було на широку ногу – столи в три поверхи дорогими наїдками заставлено. Куди голубцям і котлетам? Тут тобі риба різна, рулети, ікра червона. Я тільки очима водила і за ввесь вечір усього так і не скуштувала, не змогла просто.

А вже як я із племінниками почала говорити, то так мені прикро стало за своїх дітей, слів не доберу. Василь відкрив свій магазин у селі, тепер от у містечку ще один планує. Живуть із дружиною у власній квартирі, яку їм моя сестра допомогла придбати.

Племінниця така собі ділова жінка, їздить світом, бо має таку роботу, яка із подорожами пов’язана постійними. Вчилась вона у інституті на перекладача, знає досконало п’ять мов.

А мої діти сиділи і пригнічено мовчали, бо що могла про себе донька розповісти, хіба що має трьох діток і не мириться зі свекрухою? А син – тракторист, та й то не на власній землі а у місцевого фермера. Про старшого мовчу, бо той сторожує склад у того ж фермера ото і вся кар’єра.

Дивилась я на племінників і згадувала, як сестра мене в Італію до себе кликала. Тоді мене і чоловік і діти відмовили, бо куди у п’ятдесят із хвостиком рушати. А сестра от, тоді ризикнула і має вона і її діти.

Поговорила я із Валентиною і запитала, чи не буде пізно якщо я із нею поїду вже цього разу. А що? Валі 65 і вона не збирається повертатись. То що, я у 62 ради собі не дам?

Сестра розповіла, що деякі жінки наші і в 75 працюють і дітям допомагають, то я можу ще й на квартири заробити, чи на покращення життя.

Приїхала я додому і кажу чоловіку що от, місяць маю на оформлення документів і буду з Валею їхати. Павло коли зрозумів, що я не жартую, руки в боки і каже, що так не буде, бо, як я поїду, то він мене покине.

Ну я від душі сміялась, бо де у 67 має чоловік із сім’ї піти? У нас нічого за плечима окрім недугів і боргів. Все що нажили так це оця хата і троє дітей. Куди з таким багажем піде, думала я.

Та от не знала я Павла, бо я збираю документи а він  – речі. Приходила донька до мене на розмову, просила одуматись і не робити дурниць, бо я як той гудзик на якому сім’я тримається:

— Мені і гроші і квартира треба, мамо, але не такою оце ціною. Я прийду тобі пожаліюсь і мені легше стає. Та й як ти тата залишиш? Хто йому буде годити, та так по годинам годувати, як оце ти, мамо? Поїдеш – вважай своїми руками його на той світ виправадиш.

Сини також приходили і мені казали, що їхати я не повинна:

— Не багаті ми, та й не треба. Як то ти про нас так думаєш, що будемо брати грошей від жінки яка у 62 за кордон поїхала? Мамо, та ми сорому лиш наберемось.

А я як згадаю ту хату, ті доріжки плиткою вимощені, ті ворота ковані, так мені і сльози на очі. Та чого вони усі напосіли? Ну побуду я років із п’ять, то вони за роботами і ремонтами того часу і не помітять.

Зате, матимемо ми і хати гарні і дітям яку копійку на справу власну вишлю.

От скажіть, хіба б ви не поїхали? Лишились би вдома тільки тому, що чоловік проти?

Головна картинка ілюстративна.