Нещодавно у мене зламався мій ноутбук, який необхідний мені для роботи, а поки на новий грошей зайвих немає, то чоловік віддав мені свій.
Я не рилася спеціально, але скріни переписом фактично самі натрапили мені на очі. Виявляється, чотири роки тому, коли я носила під серцем нашу молодшу донечку, у чоловіка була любов.
Як я пропустила цей період його життя, я не знаю.
Точніше знаю, бо я працювала, як віл і не було часу підняти голову догори, а не те, щоб заглядати за чоловіковими переписками.
Носила я малечу не так просто, як старшу, постійно розривалася між оглядами і обстеженнями, і роботою.
Ну а коли вже вона з’явилася на світ, то часу, звісно не додалося.
Зараз донечці три роки і я все її дитинство, так би мовити, працювала. Працювала, бо маємо купу потреб, як кожна родина. І з’їсти, і одягнутися, і гуртки, і розвивалки. Помочі від близьких у мене немає, бо я сирота ще з юнацтва, чоловікова родина далеко.
Отак я звикла все сама і сама. Навіть декрету фактично не мала, бо вкладалася у нашу родину, щоб і чоловікові було легше, і діти все мали.
Зараз, після прочитаного, до речі не розумію нащо він робив ті скріни, я зрозуміла, що моя міцна сім’я- ілюзія. І все, що я весь цей час викладала в родину, мені не вернеться сторицею. Розумієте? Краще б я в себе вкладала! Такий от у мене напрошується висновок.
З переписок я дізналася, яка я дружина, яка я мати, яка я господиня. Він клявся тій Оксані, що готовий піти з родини, хай лиш вона дасть згоду, возив в гори, щоденно на каву, клявся в коханні, та всього не описати.
Чи було щось більше поміж ними – я не знаю, бо ж ті скріни, то лише частина розмов, але не це мене бентежить найбільше.
Як я зараз розумію, то їхні стосунки зійшли нанівець і вже два роки мій Орест – порядний сім’янин.
А тепер до того, що мене хвилює! Всі ці роки я кожну копійчину викладала в свою родину, абсолютно все зароблене, а це, просто повірте на слово, не мало.
Я не відклала ні копійки, не маю запасної купки, не маю ніякого сховку і зараз я зрозуміла, що в будь-який момент життя можу опинитися за бортом нашого сімейного човна. Що немає ніяких гарантій, що завтра не замаячить на горизонті якась Валя, Свєта, Марина, Ірина…
Тепер мені не дають спокою два, чи навіть три, питання: по-перше, чи казати Орестові, що я все знаю. По-друге, як мені до прочитаного поставитися, закрити очі, раз все зійшло ні? Ну і найголовніше – третє – чи варто десь собі тихцем відкладати суто на себе, бо ж все нажите моїм горбом, ділитиметься навпіл?
Заздалегідь дякую за ваші поради.
