fbpx

Чоловік вказав мені на двері після трьох років шлюбу: – Я поспішив на тобі женитися, вибач, але я тепер знаю, що таке кохання, тому не хочу жити з тобою. Не думай мені говорити про те, що ти при надії чи тиснути на жалість. Я прийняв рішення

Я лиш очима кліпала, адже я була при надії і планувала ощасливити Вадима цією звісткою. Прийшлося взяти всю себе в кулак і зібрати речі, я справді мала гордість і не планувала говорити про дитину, яка йому була точно не потрібна.

Всю дорогу додому в потязі лила сльози, а їхати прийшлося таки далеченько. Не так вертаються зі столиці до рідного села. Всі ж мені так заздрили, а я он як вернулася…

Мама лиш руками сплеснула, а що вже було робити?

На світ у мене з’явився синочок, моя радість і втіха, проте помітила за собою, що панікую, коли буваю в місті. Хай би яким маленьким воно не було, тому я нікуди практично й не виїздила, адже працювала в сільській школі і життя моє було біля батьків.

Про Вадима я нічого не знала і не шукала його в мережі. А потім приїхав з заробіток мій однокласник Руслан, я колись була в нього закохана і в дитячій анкеті писала, що він мені подобається… Отак, дитяча симпатія і переросла у нас в кохання. Ми одружилися і ще й нас з’явилися на світ дві дівчинки, жили ми добре, далі вже наші діти перейняли естафету і почали приводити на світ своїх діток та радіти життю.

Здавалося б, живіть та радійте люди, але ж ні. Максим мій син якраз працював на автобусі і вивозив людей з Київщини, всі тоді помагали як могли, бо людей не лише треба було вивезти, але й нагодувати та дати прилисток.

І так сталося, що віз син свого рідного батька, але не знали вони один про одного, на моє щастя, син дуже на мене схожий, тому я ніколи про Вадима й не згадувала, бо син мені його не нагадував.

– Мамо, – каже мені син, – Я віз одного чоловіка, то він сказав, що я йому дуже когось нагадую.

– Ой, дитино, та людина в стресі та й їй привиділося, – кажу я, бо де ж я могла собі уявити, що буде така зустріч?

Максим возив людей по звичних точках – гуртожиток або школи чи садки, тому часто зустрічав тих людей, яких привозив. І ось так знову зустрів він Максима.

– Мамо, я знову того чоловіка зустрів, він казав, що колись мав дружину з нашої області, казав, що її Ольгою звали, як і тебе.

– Ой, сину, не видумуй, – спокійно відказала я, хоч вже мені холодок пішов поза шкірою.

Була мені в голові здогадка, що то колишній чоловік, але їхати в місто, яке я так не люблю, аби в тому переконатися? Та тьху на нього!

Новини по телевізору не давали передихнути і я лише молилася.

На вихідні приїхав син і знову заговорив про того чоловіка, що той вибрався в Німеччину, бо тут нікого вже немає.

– Казав, мамо, що мав дітей, але всі вони пішли по слизькій доріжці, а далі й в засвіти. Жінка до чарки прикладалася з того всього і недавно її не стало, тому його тут нічого не тримає.

А я от про що подумала, що Вадим тричі бачився з сином і тричі його не впізнавав, отже, Бог не хоче аби він знайшов розраду в єдиному синові, що лишився. Життя, то не поле перейти, а міг би знайти розраду в синові і в онуках, але видно його гріхи більші, ніж я пам’ятаю.

Але ж уявіть, яка Божа сила є, що отак зводить людину до людини через такі роки і такі відстані!

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page