Чоловік вкотре затримувався, невідкладні справи у друзів, яким він не може відмовити: на рибалку поїхати, в спорт-бар піти, послугу зробити. За ці роки шлюбу я втомилася пояснювати чоловікові, що на першому місці має бути родина, а не друзі.
Але я програвала в цьому змаганні, бо свекруха вважала, що її хлопчик має відпочити від життя з такою жінкою, як я.
– Він в твою родину гроші приносить, вас утримує і ще не має права відпочити?
– Він має забезпечувати своїх дітей і має бути вдома аби з ними бавитися, робити уроки, вчити їздити на велосипеді і читати їм казки.
– Ще чого, а ти що будеш робити?, – питала мене свекруха.
Я лиш очі закочувала, а в цей час мій любий чоловік бочком-бочком шмигав попри маму до друзів.
І ось я чекаю його з вечерею, як телефонний дзвінок і я б знову мала совістити, повчати та вимагати, але сталося те, що я стомилася. Стомилася від самої себе, від тої Еліни, яка завжди брала слухавку, стискала зуби і була готова почати.
“Ти де? Знову? Скільки можна?” – ось мій стандартний репертуар.
Але сьогодні – ні. Сьогодні я вирішила дослухатися до порад однієї гурині, але з того вийшло трохи не те, що було обіцяно.
Коли вам радять після п’ятнадцяти років шлюбу: “Не скандальте. Дайте йому свободу, і він повернеться на крилах любові, бо відчує, що його дім – не клітка, а острівець спокою. Будьте його Музою, а не Контролером!”, то ви десь годину регочете, ну, правда ж.
А потім думаєте – а чом би й ні? Чим я йому не муза?
І ось він, мій іспит на Музу.
Я натиснула “Відповісти”, на обличчі – посмішка, яка чомусь хижо віддзеркалювалася в вікні.
– Алло, сонечко, – Артем говорив, ніби вже стояв у передпокої і, очікуючи мого крику, захищався подушкою. – Я тут… це… після роботи… короче, затримаюся. Ну, ти ж знаєш… Не сварися, гаразд? Я швидко…
У цей момент стара Еліна смикнулася, так і хотілося сказати: “Яке “не сварися”? У нас вечеря, я її підігрівати не буду, я тобі не наймичка!”
Але нова Еліна, натхненна гуринею Авророю, ще ширше усміхнулася.
– А навіщо мені сваритися, коханий? – мій голос вийшов надзвичайно м’яким, майже муркотливим. Це був голос тієї, яку гуриня назвала “Жінка-Потік”. – Навпаки, це ж просто чудово!
У слухавці запанувала тиша, така сильна, що я явно чула, як Артем кліпає очима.
– Ч-чудово? – нарешті видав він. – Що, наприклад, чудово?
Я засміялася. Легко, дзвінко, ніби у рекламному ролику про йогурт.
– Звісно, я. Просто мені дуже подобається, що ти знову затримаєшся. Розумієш, я теж останнім часом почуваюся трохи втомленою. Це ж ідеальна нагода! Я нарешті зможу кудись вийти, розвіятися. От з Іриною підемо теж в ресторан, на людей подивимося, а люди на нас. А коли мені ще ходити, коли ти завжди вдома? Тому піду сьогодні. Це чудово, що тебе не буде. А доки тебе не буде?
– Еліно, ну припини ці жарти, – у голосі Артема чулася розгубленість, – Ну, правда. У Богдана сьогодні ювілей, сорок років. Ти ж його знаєш, мій колега. Ми вирішили хлопцями “по-чоловічому” посидіти. Відзначити, так би мовити. Без дружин. Ти ж не проти?
Він чекав: “Я проти! Негайно додому! Як ти можеш?”
Але він почув:
– Звісно! Яке може бути “проти”? Це ж Богдан! Ювілей – це святе! Сидіть, скільки вам треба. На здоров’я! Насолоджуйтесь! Навіть краще, що без дружин, ви ж так зможете по-справжньому відпочити. Коли вітатимеш його, передай мої найщиріші вітання.
На цей раз замовк він, здається, на цілу хвилину.
– Ти… його вітаєш? Ти ж його бачила один раз на корпоративі? – він звучав, як людина, яка бачить на небі фіолетову корову.
– Ага! Вітаю! – я грала свою роль на всі сто. – І навіть передай, що я його обіймаю і цілую!
– З якого це дива, Еліно? – його голос став майже вищим, ніж зазвичай. – Які “обіймаю і цілую”?
– Ну, як з якого? Він же ювіляр! – я була незворушна, як сфінкс. – Ювілярів завжди обіймають і цілують, це ж етикет! До того ж… якщо чесно, Артеме, він мені завжди подобався. Він такий… статний. Я завжди думала: як така гарна людина примудрилася розлучитися? Ти не знаєш, чому?
Язик Артема, здається, прилип до піднебіння.
– Я… гадки не маю, Еліно. А чому тебе це раптом цікавить? – він ледве вимовив це.
– Не знаю, просто цікаво. Справді, подобається як чоловік, – я дозволила своєму голосу стати мрійливим. – До речі, а що ти йому даруєш? Ти ж не з порожніми руками?
– Який подарунок, Еліно? – він був на межі істерики. – Ми ж домовилися з хлопцями, скинемося на закуску, оплатимо частково стіл – і це наш спільний подарунок. Від друзів.
Тут я дозволила собі зіграти “обурення”, але “обурення” шляхетне, як у леді.
– Що? Оплатите стіл такому чудовому чоловікові, найкращому твоєму другові? Артеме, це ж твій друг, він тебе підтримував! Це ж не просто посиденьки! Так не можна! Я тобі зараз на карту перекину гроші, і ти купиш йому щось пристойне. Особисто від себе! П’ять тисяч вистачить?
– Еліно, ти що? Ти мені на день народження таких дорогих подарунків не робиш, а тут раптом… Ти щось затіваєш! Це розіграш? – Артем був обурений.
– Я не сміюся, – відповіла я. – Ти що, думаєш, мені шкода грошей на друга мого чоловіка? Це ж твій друг, а отже, він і мій друг! Давай подумаємо, що? Мобільник новий? Ні, задорого, згодна. Я бачила рекламу курсу масажу. Його ж болить спина цілими днями в офісі сидіти на незручному кріслі? Це буде чудовий подарунок, дуже доречний і скаже йому, що ти про нього піклуєшся і не забудь додати, що твоя дружина це підказала, бо він мені подобається. Скажеш?
У слухавці пролунав жалібний стогін.
– Еліно, припини! Благаю! – Артем. Мій завжди такий впевнений, такий самодостатній Артем. Він був повністю дезорієнтований. – Ти що собі придумала? Своєму рідному чоловікові таке кажеш!
– Я просто хочу зробити приємно твоєму другові! – у моєму голосі лунала чиста образа. – Все! Я кидаю тобі на карту п’ять тисяч гривень. Тільки це подарунок від мене. І я обов’язково перевірю, чи ти його зробив.
“Клац!” – я кинула слухавку.
Я дивилася на вимкнений телефон, і мене переповнювала деяка суміш почуттів. Злість пішла. Втома – теж. Натомість прийшло відчуття абсолютної влади. І це не завдяки тому, що гуриня мала рацію!
Його паніка – це доказ того, що він знає, що я знаю, де його заначка. А там двадцять тисяч гривень і тепер він боїться дізнатися правду – чи поповнили вони сімейний бюджет.
Я набрала гарячу ванну з піною та аромаоліями. Нікуди я не збиралася, звичайно. Я ніколи не стала б “розвіюватися” з кимось. Але ідея була чудова.
Провівши у ванні десь годину, я вийшла, одягла улюблений м’який халат і вляглася на диван.
Я вже майже засинала, коли почула, як тихо провернувся ключ у замку.
Тихо, обережно, як злодій, увійшов Артем.
Я навіть не підняла голови, лише примружила очі, ніби сплю.
Він повільно зайшов до кімнати. Я відчула запах вулиці, холоду і… квітів. Він переминав з ноги на ногу, наче на першому побаченні, у руках – величезний, просто неймовірний букет моїх улюблених кремових троянд.
Артем довго дивився на мене, стиснувши губи. Він, мабуть, уявляв, як я “пішла розвіюватися з кимось на всю його заначку”, як танцюю у клубі. І тут – я. На дивані. Сплю.
Його обличчя розслабилося. На ньому читалося таке полегшення, що мені стало його майже шкода. Але тільки майже.
Він обережно поклав букет на столик, підійшов до мене і накрив пледом. Потім сів на краєчок дивана, спершись ліктем об коліно, і тихо прошепотів, звертаючись, мабуть, до себе:
“Яка ж ти у мене все-таки дивна”, – шепотів він перелічуючи залишок у шкарпетці.
А я лиш міцніше стулила очі, поради порадами, але завжди треба їх прилаштовувати під своє життя, бо інакше вони не спрацюють. А ви як вважаєте?
