fbpx

Чоловік вже який місяць вилежувався на дивані і про роботу на віть не згадував

Довгождане весілля (частина 2)

Отож, чоловік вже який місяць вилежувався на дивані і про роботу на віть не згадував:

– Любонько,- каже він мені, – Я покинув роботу якраз перед тобою, бо не бачу сенсу в такий важкий час витрачати своє життя на речі, які не несуть ніякого смислового навантаження і тільки ускладнюють мені життя.

Я нічого не зрозуміла, тільки те, що він ніде не працює. Ні, такий гарний чоловік точно мав працювати на відповідній посаді і має запас, от і може собі дозволити не працювати, коли нарешті прийшло розуміння того на що не варто витрачати життя.

Бо й справді, тепер такий час, що все дійсно цінне виходить на передній план, а всіляка суєта, на яку витрачав ціле життя, тепер видається, як велика помилка, на яку витратив стільки часу, життєвої енергії та душі.

Йшли місяці і я все частіше ловила себе на думці, що витрачаю свої гроші. Анатолій же ні за що не платить, а тільки лежить в халаті і читає книжки, дивиться серіали та хвалить мене, що я приношу йому чай і бутерброди.

Початок історії можна прочитати тут Де ж я знала, що все так обернеться, де ж я знала, що людина може бути така двулична? А ще ж і не могла я збутися свого чоловіка, а кому було про це казати і просити? Мені ж усі говорили, що не треба мені Анатолія

Я себе переконувала, що для коханої людини нічого не шкода, але з таким витратами на делікатеси мені через два роки прийдеться їхати назад на заробітки! Мене накривала бентега.

Я вирішила поговорити з Анатолієм, але результатом були лиш надуті щоки, що я йому шматок хліба жалію. Про те, що це шматок з шинкою і сиром не уточнювалося.

Я вирішила відкласти частину грошей в сховок і зрозуміла, що сума ще менша, ніж я думала! Я точно не могла витратити стільки за рік! У мене в квартирі не було ніяких сейфів, а гроші я тримала в шафі.

Звичайно, що я учинила допит, але чоловік ще більше надув щоки, що він копійки не брав і він зі мною не буде говорити, і я маю просити у нього вибачення.

Я не знала, що мені робити, бо з одного боку, я вже не хотіла його даремно годувати, а з іншого – як я його вижену, що скажуть мої діти?

– Мене вигнати? Любонько, я звідси ні ногою! Я твій чоловік і так буде.

Отак. Де той «рак-неборак», який поможе мені позбутися чоловіка? Мені ж язик не повертався телефонувати дітям чи викликати поліцію! Що люди скажуть?

Тоді я вирішила влаштувати гостину і запросила дітей, друзів, наготувалася так, як на весілля. Анатолій був в центрі уваги, виголошував велемовні тости, жартував і співав, хвалив мене, казав. Як йому з жінкою пощастило, а я тільки усміхалася. Дійсно, каже правду – пощастило йому зі мною просто несказанно.

Дійшло до того, що на коня було з усіма і вершник заснув. Тоді я сина за руку і зятя.

– Хлопці, підсобіть, ради Бога і нічого не питайте!

Сумки його я швиденько склала, хлопці його попід руки і до матері відвезли. Я бувала в цієї жінки кілька разів і вона ще носом крутила на мене, уявляєте? То от я їй синочка під самий поріг і доставила. В двері подзвонила, хлопці Анатолія завели, сумки поставила і попрощалася навіки.

Звичайно, що замки я на всякий випадок змінила і перехрестилася. На суді він мав нахабство казати, що претендує на мою власність, бо ми одружені були, чим розсмішив суддю:

– Ви розумієте різницю між спільно нажитим майном і особистим майном?

Тепер от я вже не знаю, що робити, бо грошей обмаль, бути в місті, де я себе так обманула теж не хочу.

Прийдеться знову їхати на чужину аби собі забезпечити старість, бо у дітей і так купа всього на голові, бо й свої діти ростуть. Тільки мене не полишає одна думка – я ж все життя отаких субчиків чула за версту, вони й до мене не підступали, то чого тепер, коли розум ясний у жінки, я отак прокололася? Не можу собі цього пояснити і зрозуміти.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page