fbpx
Історії з життя
Чоловік залишився у сестри, та спокою не було. Мати щодня бідкалася одним і тим самим, діти галасували, страви, що їх готувала сестра, не смакували, все довкола дратувало. Тож, погостювавши у Марійчиній родині тиждень, зателефонував до доньки і, зібравши речі, рушив до неї

Оксана і Микола прожили більш аніж тридцять років разом. За цей час встигли народити і виховати двох дітей, відгуляти два весілля й дочекатися онуків. І все було б нічого, якби Микола не захопився “переосмисленням” життєвих цінностей.

Оксана не розуміла, яка муха вкусила його. Чоловік увесь час ходив насуплений і незадоволено бурчав. Не раз поривалася поговорити з ним, та що частішими і наполегливішими були її спроби, то категоричнішим ставав Микола. А одного дня просто зібрав сумку й, повідомивши дружину, пішов геть. Оксана не могла второпати, що сталося.

За матеріалами – Гліф.

– Микола геть на старість клепку загубив, – жалілася жінка чоловіковій сестрі Марійці. – Чого йому бракує?.. Все є! Чекай у гості дітей, тішся онуками, радій життю… А він… Може, ти, Марійко, напоумиш?.. Може, тебе послухає!

– Та не переживай ти так, – розраджувала невістку Марія. – Нікуди він не дінеться. Містечко невелике, до того ж живемо всі на одній вулиці. Походить-походить та й вернеться.

– А якщо захоче у вас залишитись? – бідкалася Оксана.

– Не розумію, чим ти переймаєшся? Нехай залишається, – усміхнулася Марійка. – А ти трохи відпочинеш…

Микола тим часом прямував до рідного дому, в якому, крім Марійки та її великої родини, – двох синів, невістки та трьох галасливих онуків, – жила ще й старенька Миколина мати.

– Доброго здоров’я, Марійко!

– Дякую. І тобі най Бог здоров’я дає, – відказала сестра, закінчивши телефонну розмову.

– Марійко, я то… можна до тебе?

– Ти знаєш: мій дім – твій дім. А що сталося, брате?

– Та набридло мені таке життя: все правильно, передбачувано, тихо, нудно… Завжди я ніби вирішую, а по-Оксаниному виходить… Діти виросли, онуки з’явились, а я… Розумієш?..

Марійка похитала головою. Незважаючи на те, що Микола був її братом, завжди підтримувала невістку. На її думку, братові занадто добре жилося: будь-чого їсти не буде, у будь-що не вбереться. А Оксана йому смаколиків наварить-напече, штани на кант випрасує, прибере, все припильнує і ніколи не нарікає. Ото Микола і брикається.

Чоловік неквапно рушив до хати.

– Ти їсти будеш? – запитала Марійка.

– Буду. А чим почастуєш? – поцікавився брат.

– Борщем із часниковими пампушками…

По хвилі вже сидів за кухонним столом, наминаючи свіжий обід.

– Одразу видно, що то ти борщ варила, а не мама, – пробурмотів невдоволено.

– Чого?.. – не зрозуміла жінка.

– Бо без фасолі. У справжньому борщі обов’язково має бути фасоля!

– Та ж Василь фасолі не любить, – відказала нервово.

– Ага! А зелений борщ, певно, також без щавлю варите, бо Василь не любить…

Марійка озирнулася на брата. Її обличчя починало наливатися багрянцем. А це вже була ознака того, що розмови краще не провадити далі. Осмисливши це, Микола прикусив язика і вже мовчки видзеленькував ложкою по тарілці. Не встиг доїсти страви, як до хати прибігла старенька мати.

– А шо то за торби і клунки тамка в куті? Микольцю, то твоє?..

– Моє, мамо, – відказав тихо.

І тут бабуся, не чекаючи відповіді, завела довжелезний діалог сама з собою:

– Йой, люди будут сі сміяли… Шо то на старості років сі робіт?.. Я би нігди не сказала, шо Оксана нездала… Чи, може, то ти їй шо повів?.. А як то далі буде?.. А де будеш жив?.. Чи ту, з нами, чи де інакше?..

Чоловік залишився у сестри, та спокою не було. Мати щодня бідкалася одним і тим самим, діти галасували, страви, що їх готувала сестра, не смакували, все довкола дратувало. Тож, погостювавши у Марійчиній родині тиждень, зателефонував до доньки і, зібравши речі, рушив до неї. Дорогою картав себе, що не відразу додумався до цього. Мар’яна вийшла заміж і тепер разом із чоловіком облаштовували власний будинок.

– Може, і я їм якою порадою допоможу? – тішив себе думкою Микола.

Та поради, як виявилося, молодій сім’ї було замало. Зять з донькою мали велику потребу у фізичній допомозі та чоловічій силі. Тож Миколу відразу долучили до робочого процесу – шліфування, шпаклювання, фарбування тощо.

Перші два тижні трудився з неабияким ентузіазмом. Прокидався о шостій ранку й разом із зятем розпочинав трудову діяльність: стукав, пиляв, мішав, шліфував…

Однак на третій тиждень його ентузіазм почав вичерпуватися. Лягаючи спати, чоловік подовгу не міг заснути. Йому виразно причувався гул шліфувальної машини, скрипіння столярного верстата, шум від електроінструментів і скрізь запах лаку, фарби та ацетону. Микола зрозумів, що такий обсяг фізичних навантажень і темп роботи зовсім не для нього… Тож вирішив не обтяжувати своєю присутністю доньку із зятем і подався до старшого сина.

Не встигла Мар’яна зачинити за батьком двері, як пролунав дзвінок мобільного.

– Привіт, Мар’янко, – почувся у слухавці стривожений Оксанин голос.

– Привіт, мамо.

– Мар’яночко, як там тато? Бо я йому телефоную, а він мені фиркає. Каже, що й без мого покровительства обійдеться, – мало не плачучи поскаржилася доньці.

– Не знаю, мамо. Щойно поїхав. Сказав, що в нас шумно, а йому на старості потрібна тиша.

– А куди пішов, не знаєш?..

– Не знаю, може, до Ігоря… Та він не пропаде. Не хвилюйся.

Микола й справді пішов до старшого сина, котрий жив недалеко. Трохи посидів, поговорив про те про се та й каже:

– Як би ви, діти, поставились до того, якби старий батько попросився з вами жити?

Молоде подружжя вже чуло про “батькові мандри” від Мар’яни, тож було готове до такого повороту.

– Ми не проти, тату, – відповів Ігор.

– Трохи онуків поняньчите, – додала усміхаючись невістка Наталка.

– Чом же ні? Звісно, няньчитиму. Ще й вас навчу! – вже бадьоріше відповів чоловік.

Хоч квартирка у молодої сім’ї була невелика, однак рідному батькові місце, звісно, знайшлося. Ігор з дружиною та двома малими близнятами потіснились в одній кімнаті, а Миколі віддали іншу.

Микола гарно провів вечір: трохи потупцював біля онуків, прийняв ванну, смачно повечеряв і пішов вкладатися спати. Однак сон уперто не навідував його. Втікав світ за очі через безперервний плач малят, в яких починали прорізатися зуби. Перша Миколина ніч у синовій оселі видалася безсонною. Та й друга не ліпшою.

Два дні по тому випадала субота. Ігор з Наталею отримали запрошення від друзів на забаву. Молоді довго вагалися, чи йти, та Микола запевнив їх у тому, що чудово впорається з обов’язками дідуся. Заспокоєні, втішені й безмежно вдячні за допомогу поспішили на святкування. А “досвідчений” дідусь залишився з онуками.

Лежати близнята вперто не хотіли, про спання не було й мови. Усі намагання заспівати онукам пісеньку породили лише обурливий протест у формі крику. Дві години, змарновані на спроби заспокоїти дітлахів, страшенно виснажили Миколу. Врешті, знеможений, гепнувся на диван, затуливши обидва вуха долонями. Однак абстрагуватися від реальності йому не вдалося – через потребу змінити пелюшки. До того ж одразу обом галасунам… Це було понад Миколині сили.

По хвилі він уже нишпорив у кишенях своєї куртки. За ті декілька секунд належно оцінив усі переваги мобільного зв’язку. Миттю набрав номер сина, однак його телефон озвався мелодією з іншої кімнати.

– От, халепа! – знервувався Микола. – Так поспішав із дому, що й мобільний забув. А може, зі мною за той час могло щось статися?.. Куди б мав дзвонити?.. Хто б мав мені допомогти?.. Про то вже не думали… А Наталчиного не знаю… Що робити?

Переглядаючи контакти у своїй телефонній книзі, зупинився, втупившись в екран. Галас не стихав. Миколі починало здаватися, що від цього лементу та плачу розтріскаються стіни, а заодно і його заклопотана голівонька.

Повагавшись іще трохи, набрав номер. На екрані висвітилося звичне “Оксана”.

– Алло! – почув у слухавці.

– Е… А… Алло! Алло! Ти чуєш мене? – розгублено пробелькотів Микола.

– Звісно, – спокійно відповіла Оксана, інтуїтивно відчуваючи, що цього разу перевага на її боці.

– Оксаночко, я той… Ну… Ти б могла приїхати до Ігоря?

– Чого? – тамуючи сміх, запитала дружина.

– Та то… Вони пішли на забаву… Я з малими… Вони мене не слухають… А тут їх ще й перевдягнути, здається, потрібно…

– То ти в Ігоря?..

– А де ще? Ти можеш не тягнути гуми, а приїхати?..

– Добре. Зараз приїду, – погодилася Оксана.

Двадцять хвилин, упродовж яких Микола очікував на приїзд дружини, видалися йому безконечними. Оксана не розгубилась: миттю перевдягнула близнят, перестелила в ліжечках, нагодувала і тихенько заспівала колискової. Микола лише спостерігав, дивуючись і захоплюючись її вправністю. Незабаром один із малюків заснув на її руках, а інший – у ліжечку. Кімнату наповнила така бажана для Миколиних вух тиша, що він аж усміхнувся.

– А що в нас сьогодні на вечерю? – запитав по хвилі.

– Борщ, галушки і твій улюблений салат, – прошепотіла Оксана, боячись розбудити онуків.

– То, може, підемо додому, як діти повернуться? – трохи невпевнено озвався Микола.

Дружина кивнула на знак згоди.

“Недарма кажуть: що старе, що мале…” – подумалося Оксані, поки втішений Микола поквапно збирав у сусідній кімнаті свої речі.

Автор – Олеся КОГУТИЧ.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook