fbpx
Історії з життя
Чоловік зателефонував і в піднесеному настрої заявив, що знайшов справжній скарб. Коли дочка господині дізналася, що саме ми знайшли, попросила викинути на смітник

Ми з чоловіком давно мріяли про невеликий будиночок у селі. Молода пара продавала будинок із усім вмістом, навіть особисті речі не збиралася забирати. Мовляв, що не pзнадобиться – викиньте. Але коли я побачила фото сімейне, на якому сім’я із шістьох дітей, я дуже здивувалася і запитала:

– А фото? Ви залишаєте його?

Особисто у нашій родині фото – це реліквія. Ми завжди приїжджали до бабусі в село та розглядали старі знімки. Бабуся прямо розмовляла з ними, радилася, бажала гарного дня тим, хто зображений на фото.

Після того, як її не стало ми повісили на стіну і її знімки. Коли приїжджаємо до села — розповідаємо про все і радимось з нею. У такі моменти здається, що вона поряд. Як і дідусь, якого вже давно з нами немає. Іноді аж до мурашок пробирає, коли зазираєш у їхні очі.

Для мене це не просто фото, а пам’ять про людину. ЇЇ частинка, що залишилася у нас. Але молода сім’я сказала, що цей мотлох їм не потрібен, можемо спалити або викинути на звалище.

Звичайно, у нас руки не піднялися. Ми дивилися на фото старенької, яка була господаркою цього будинку, як вона вела побут, дбала про все, і лила сльози. Хіба можна цього просто позбутися?

Коли ми полізли оглядати шафи, знайшли цілу стопку листів. Вона писала їх дітям, але так і не наважилася відправити. Я перечитувала їх по порядку і розуміла, наскільки самотньою була ця жінка. Вона писала дітям та онукам про свою любов, про те, як сумує і яка самотня тут одна, а всі почуття ховала в конверти.

Мабуть, вона думала, що після того, як її не стане діти все перечитають, дізнаються про історію її життя. Вона писала про себе, про чоловіка, про різні сімейні ситуації. Але вони навіть не захотіли відкрити шафу і подивитися. Для них то був старий мотлох. Ми не змогли з чоловіком їх спалити, так не робиться.

— Може, зателефонуємо дітям жінки і надішлемо листи? Ймовірно, вони мудріші за батьків, — запропонував чоловік.

Ми так і вчинили. Чоловік зателефонував і в піднесеному настрої заявив, що знайшов справжній скарб. Коли дочка господині дізналася, що це не гроші і не скарби, вона сказала:

— Боже, викиньте цей непотріб. Нам ця писанина за її життя набридла. Нудно жилося, от і бруднила бумагу.

Чоловік вимкнув зв’язок, не витримав. Як таких людей земля носять! Вони ж розтоптали пам’ять про своїх батьків.

Ми прийняли чудове рішення — чоловік взявся писати книгу за мотивами цих листів. Попередньо ми оформили дозвіл на вільне розпорядження знахідкою, яке підписали діти господарки будинку.

Через якийсь час ми спустились до льоху. Там було сотні всяких баночок з консервацією, і кожна з підписом: “Полуничне варення для Вані”, “Гриби Соні”, “Мариновані огірочки для Гриші”.

Пізніше ми дізналися, що Анна Лук’янівна мати 6 дітей. П’ятеро дітей пішло у засвіти, а остання донька сприймала речі рідної матері за мотлох. Бабуся до останнього чекала онуків на гостину, навіть у свої 93 роки готувала для них різносоли. Збирала гриби, ягоди, доглядала сад і город, і яка подяка?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – intermarium.news.

You cannot copy content of this page