– Мироне, підлива з фаршем, – намагалася вгамувати я чоловіка.

– І що? Мене цей фарш вже знаєш викликає алергію! Я хочу звичайного шматка відбивної, вона мені сниться! То будь добра, на наступний раз не йди в салон, а купи мені нормальної їжі!

Я подивилася на свої нігті, які вже роки не бачили салону, далі на своє відображення в дзеркалі, яке теж знало хіба крем і само фарбувало собі волосся…

Я не розуміла, чому так відбувається – вічні борги і економія. Я працювала вчителькою і мала мати гарний вигляд, охайний принаймні. Зарплати моєї вистачало заплатити комунальні платежі та на виплату кредиту, ми брали деяку техніку на виплату.

З зарплати Мирона йшло на продукти, які так зросли в ціні, що не передати, я навіть сама вже того м’яса не бачила чи ковбаси, а все для нього, щоб він мав щось ситне. Добре, що хоч сама можу нормально поїсти в шкільній столовій і звідти теж пробую брати дві порції та приносити додому.

Про мене й так пліткують, що я харчуюся за копійки, то ще й додому тягну.

Просто, я не якась там гарна господиня, що може з нічого зробити сніданок, обід і вечерю.

Навіть, попри таку економію, ми все купуємо, бо не маємо ні родичів, ні знайомих в селі та й працювати понад норму Мирон не хоче.

– Я тобі що – кінь? Я й так працюю важко!

Мирон працює в комунальному підприємстві, тому він там і будівельник, і майстер на всі руки, але зарплати від того не збільшуються.

– Ти можеш влаштуватися на іншу роботу, – не раз казала йому я.

– У мене нормальна робота і нормальна зарплата. Просто ти невміла господиня! Я не знаю, куди ти витрачаєш мої гроші! Правду мама казала про тебе!

Як згадаю свекруху… Інколи Мирон демонстративно приходить і каже, що їв у матері і смачніших страв в мене не пробував.

Отак ми прожили п’ять років і я не знала взагалі для чого я так живу, але тримало мене там одне – я не мала власного житла. А знімати самій квартиру – то не вистачить ніяких грошей. Дітей у нас не було і я цьому дуже раділа, бо просто не знала, як би з цим справилася.

Відсутність онуків ще більше стимулювало свекруху «хвалити» мене перед Мироном.

Того дня я побачила на уроці, що дівчатка в класі шепочуться і зривають мені урок, на зауваження, старшокласниці не реагували і мені прийшлося викликати завуча. Коли ж в коридорі почула фразу «стара панчоха знову пристала з уроками», то зрозуміла, що це про мене.

Мені тоді було лише тридцять! Я глянула на себе в дзеркало в учительській і розридалася.

– Лесю Ігорівно, – почала мене втішати наша математичка, – Та не звертайте ви на них увагу!

Але я не могла спинитися і все їй розказала – і про панчоху, і про котлети в судочку, і про чоловіка…

– Слухайте, – каже вона мені тоді, – У мене діти поїхали за кордон, а квартира порожня. Я можу вам її віддати, лиш би ви платили справно за комунальні. Гляди через пів року ви щось ще краще знайдете?

– Та ні, як я піду від чоловіка? У мене ж…

І я не згадала причини, з якою я з ним живу – у мене ні поваги, ні щастя, ні розуміння нема в родині…

Вдома я відкрила шафу, просто теоретично захотіла побачити, щоб я з собою взяла. Ось мій осінній плащ і зимовий, чоботи і черевики, декілька сукон і костюмів. Мої речі притиснуті одягом чоловіка, сиротливо туляться в куточку. Чому я раніше не бачила, що у Мирона дві куртки зимові, ще осіннє пальто, якесь ще демісезонне… У нього купа взуття в прихожій і під ліжком, декілька костюмів і купа светрів та сорочок… Для чого це чоловікові, який працює руками?

Я залізла по кишенях… Так, залізла…

Там були кілька чеків з кафе і ресторанів на добрячі суми.

Поки я їм в шкільній столовій, він ходить по ресторанах? І це я не економна? Ще в одній кишені виявилася зарплатна відомість і вона була вдвічі більшою, ніж чоловік про неї говорив!

Я поставила всі чеки на виду і чекала чоловіка.

– Де вечеря, – спитав він дивлячись на папірчики.

– Ось, хіба не бачиш?Чому ти мені брехав?

– Та тобі скільки не дай – нічого не буде! І взагалі, чого ти в моїх речах риєшся?

Чоловік грав ображеного, а я дивилася на нього і не впізнавала…

Зібрала свої речі, вони вмістилися в велику сумку та переїхала на запропоновану квартиру.

Мирон був певен, що я вернуся, але я була тверда. Йому залишилася квартира, а мені пів кредиту, проте мені вдалося довести, що я вже переплатила свою частку, тому можу бути вільна.

Живучи одною, я побачила, що у мене є гроші! В мене почало вистачати і на зачіску і на манікюр, уявляєте? Я наче скинула з себе якесь ярмо!

Через кілька років я зустріла іншого чоловіка, який знав, що таке повага і увага в сім’ї. У нас виросла донечка і вже подарувала нам онука.

Знаю, що важко наважитися змінити життя, але, коли хтось вам пропонує допомогу, подумайте, може це Бог вам простягає руку?

Фото Ярослава Романюка.