fbpx

Чоловік знову відсунув страву, бо не збирається вдруге за день їсти картоплю. – Я м’яса хочу, ти можеш це зрозуміти чи ні? Я не маю сили працювати на роботі, на одній картоплі!

– Мироне, підлива з фаршем, – намагалася вгамувати я чоловіка.

– І що? Мене цей фарш вже знаєш викликає алергію! Я хочу звичайного шматка відбивної, вона мені сниться! То будь добра, на наступний раз не йди в салон, а купи мені нормальної їжі!

Я подивилася на свої нігті, які вже роки не бачили салону, далі на своє відображення в дзеркалі, яке теж знало хіба крем і само фарбувало собі волосся…

Я не розуміла, чому так відбувається – вічні борги і економія. Я працювала вчителькою і мала мати гарний вигляд, охайний принаймні. Зарплати моєї вистачало заплатити комунальні платежі та на виплату кредиту, ми брали деяку техніку на виплату.

З зарплати Мирона йшло на продукти, які так зросли в ціні, що не передати, я навіть сама вже того м’яса не бачила чи ковбаси, а все для нього, щоб він мав щось ситне. Добре, що хоч сама можу нормально поїсти в шкільній столовій і звідти теж пробую брати дві порції та приносити додому.

Про мене й так пліткують, що я харчуюся за копійки, то ще й додому тягну.

Просто, я не якась там гарна господиня, що може з нічого зробити сніданок, обід і вечерю.

Навіть, попри таку економію, ми все купуємо, бо не маємо ні родичів, ні знайомих в селі та й працювати понад норму Мирон не хоче.

– Я тобі що – кінь? Я й так працюю важко!

Мирон працює в комунальному підприємстві, тому він там і будівельник, і майстер на всі руки, але зарплати від того не збільшуються.

– Ти можеш влаштуватися на іншу роботу, – не раз казала йому я.

– У мене нормальна робота і нормальна зарплата. Просто ти невміла господиня! Я не знаю, куди ти витрачаєш мої гроші! Правду мама казала про тебе!

Як згадаю свекруху… Інколи Мирон демонстративно приходить і каже, що їв у матері і смачніших страв в мене не пробував.

Отак ми прожили п’ять років і я не знала взагалі для чого я так живу, але тримало мене там одне – я не мала власного житла. А знімати самій квартиру – то не вистачить ніяких грошей. Дітей у нас не було і я цьому дуже раділа, бо просто не знала, як би з цим справилася.

Відсутність онуків ще більше стимулювало свекруху «хвалити» мене перед Мироном.

Того дня я побачила на уроці, що дівчатка в класі шепочуться і зривають мені урок, на зауваження, старшокласниці не реагували і мені прийшлося викликати завуча. Коли ж в коридорі почула фразу «стара панчоха знову пристала з уроками», то зрозуміла, що це про мене.

Мені тоді було лише тридцять! Я глянула на себе в дзеркало в учительській і розридалася.

– Лесю Ігорівно, – почала мене втішати наша математичка, – Та не звертайте ви на них увагу!

Але я не могла спинитися і все їй розказала – і про панчоху, і про котлети в судочку, і про чоловіка…

– Слухайте, – каже вона мені тоді, – У мене діти поїхали за кордон, а квартира порожня. Я можу вам її віддати, лиш би ви платили справно за комунальні. Гляди через пів року ви щось ще краще знайдете?

– Та ні, як я піду від чоловіка? У мене ж…

І я не згадала причини, з якою я з ним живу – у мене ні поваги, ні щастя, ні розуміння нема в родині…

Вдома я відкрила шафу, просто теоретично захотіла побачити, щоб я з собою взяла. Ось мій осінній плащ і зимовий, чоботи і черевики, декілька сукон і костюмів. Мої речі притиснуті одягом чоловіка, сиротливо туляться в куточку. Чому я раніше не бачила, що у Мирона дві куртки зимові, ще осіннє пальто, якесь ще демісезонне… У нього купа взуття в прихожій і під ліжком, декілька костюмів і купа светрів та сорочок… Для чого це чоловікові, який працює руками?

Я залізла по кишенях… Так, залізла…

Там були кілька чеків з кафе і ресторанів на добрячі суми.

Поки я їм в шкільній столовій, він ходить по ресторанах? І це я не економна? Ще в одній кишені виявилася зарплатна відомість і вона була вдвічі більшою, ніж чоловік про неї говорив!

Я поставила всі чеки на виду і чекала чоловіка.

– Де вечеря, – спитав він дивлячись на папірчики.

– Ось, хіба не бачиш?Чому ти мені брехав?

– Та тобі скільки не дай – нічого не буде! І взагалі, чого ти в моїх речах риєшся?

Чоловік грав ображеного, а я дивилася на нього і не впізнавала…

Зібрала свої речі, вони вмістилися в велику сумку та переїхала на запропоновану квартиру.

Мирон був певен, що я вернуся, але я була тверда. Йому залишилася квартира, а мені пів кредиту, проте мені вдалося довести, що я вже переплатила свою частку, тому можу бути вільна.

Живучи одною, я побачила, що у мене є гроші! В мене почало вистачати і на зачіску і на манікюр, уявляєте? Я наче скинула з себе якесь ярмо!

Через кілька років я зустріла іншого чоловіка, який знав, що таке повага і увага в сім’ї. У нас виросла донечка і вже подарувала нам онука.

Знаю, що важко наважитися змінити життя, але, коли хтось вам пропонує допомогу, подумайте, може це Бог вам простягає руку?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page