fbpx

Чоловіка у мене не стало давно, він живий і блаженствує, але він перестав для мене існувати, коли почав волочитися за іншими. Як мене свекруха та мама в один голос не вмовляли пробачити і зберегти синові батька. Але я не захотіла

Спочатку я завмерла перед вітриною лише на мить – щось яскраве кинулося в очі, мигонуло і ноги понесли мене далі. Я точно запам’ятала, що це був костюм якогось неймовірного приємного синього кольору, «Якраз мені до очей пасуватиме», – майнула думка, але її одразу перекрила інша: «І куди ти таке одягнеш? Підлогу в торговому центрі мити? А ще порахуй, скільки пенсії треба докласти, щоб таку річ купити!».

Я ще підпрацьовувала, бо на одну пенсію не проживеш, хоч скільки там мені одній треба.

Чоловіка у мене не стало давно, він живий і блаженствує, але він перестав для мене існувати, коли почав волочитися за іншими. Як мене свекруха та мама в один голос не вмовляли пробачити і зберегти синові батька. Але я не захотіла:

– Який приклад синові такий батько подає?

Та й для чого мені це все було? Постійно чекати, коли ж ті двері рипнуть, яке волосся знайду на піджаку, чим помаду відіпрати… Для чого це все? Щоб що?

Отак ми з Богданчиком жили в гуртожитку, а далі вже в двокімнатній квартирі від заводу.

Добре, що син це сприйняв спокійно, гарно вчився і сам поступив на престижний факультет, вже у мене інженер.

Правда, за кордоном роки і одружився там, все мене кликав до себе, але я що? Раз приїхала до них, побачила, що все у них добре – то що мені ще треба? Онуків бачу по відео, син щотижня телефонує.

Але я просто не звикла там жити, бачила, що невістка хмуриться, якщо я щось роблю не так, навіть сміття я викинути не вмію, бо ж треба мити й сортувати…

Отак і живу для себе. Чоловіка більше не мала, бо з одруженими принципово не водилася, а порядних, які б брали заміж – не було.

А тепер і радію, бо бачу, що на старість чоловіки більше безпорадні, ніж жінки.

А я ще вважаю себе молодою, бо ж мені лиш шістдесят один!

Так от, про костюм – син телефонує і каже, що вже мій онук одружується.

– Мамо, я тобі квитки куплю, ти головне приїдь!

Звичайно, що приїду. Але ж треба одягтися, бо я вам по-секрету скажу, нашу жінку там одразу видно, ну от кинеш оком – точно звідси. А я хотіла аби я виглядала, як пані і отой синій костюм – от якраз для мене.

Я впевнено зайшла в магазин, вже хотіла приміряти, але там така сума, що я вже й торкнутися боялася!

Пішла.

А далі думаю, то ж як назбирати ще трохи, то й можна купити, не брати ж з коробки на «чорний день».

І отак я тепер ходжу попри той магазин, щоб перевірити чи ще на вітрині, бо то точно на мене розмір.

Смішно, але я аж заснути не можу, бо переживаю чи хто не купив, тому вже двічі ходжу попри магазин – зранку на роботу і з роботи. Коли бачу, що синіє – на душі стає легко.

Коли було пів суми, то я наважилася зайти в магазин і сказала, що приміряю. Як на мене шитий! Ніби десять років скинула!

– Дівчата, – кажу, – Він має бути моїм. Я вже маю більшу частину суми.

– Це добре, але як з’явиться покупець, то ми його тримати не будемо, – кажуть вони.

І ось йду – нема! Нічого не синіє!!! Я ближче до вітрини – нема. Мені аж в очах почорніло. Хтось побачив і води дали, а я на сходах присіла, на шум з магазину дівчата вийшли, побачили мене, впізнали і до мене:

– Пані, та ми вас чекали, що ви так відреагували? Ми його упакували вже для вас, не переживайте.

– Як для мене?, – питаю.

– Та його вам купили.

– Хто?

– Та власник цього магазину. Побачив вас раз, другий. А як почув, що ви до сина їдете та вам не вистачає, то й сказав вам віддати.

Ой, я й розплакалася від щастя і вже потім, коли костюм був в моїй шафі надійно закритий, прийшла думка подякувати власникові. Ну що я можу для багатої людини зробити? Вирішила, що спечу тортик і так подякую, як сам не захоче їсти, то дівчатам віддасть до чаю – вже мені приємно.

– Дівчата, хотіла вашому директору подякувати, ось тортик до чаю.

– О, а він на місці, – кажуть вони.

Я так ніяковію та проходжу в кабінетик, молодий чоловік, десь ровесник мого сина.

– Дякую вам за такий подарунок, кажу, – Я не мала за життя кращого презенту.

– Тітко Марто!, – каже мені той, – Я ще ваші пироги не забув, як ви нас в гуртожитку підгодовували. А ви мені за таку дрібницю!

– Михайле?, – впізнала я синового друга…

Отака історія. Колись Михайло на моїх варениках і голубцях перебував вихідні і до тепер пам’ятає, в усього є своя ціна.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page