Багато років тому зі мною трапилася неоднозначна історія. Для мене тоді та пропозиція була неприпустима, але не скажу, що не було в ній зерна здорового глузду, вірніше, ринкових відносин.
Мені був двадцять один рік, я молода і гарна жінка, яка лиш пару місяців, як одружена за такого ж гарного студента. Ми жили в гуртожитку і не було кращого місця на землі.
Далі ми отримали дипломи і вже постало питання щодо власного житла, вирішили знімати і квартира була дуже навіть з бюджетного варіанту, до цих пір не можу забути того ядучого синього кольору у ванній та на кухні.
У мене була зарплата тисячу п’ятсот гривень і це було для мене дуже багато грошей, адже мої одногрупники пішли в школу і не мали навіть тисячі. Я пишалася тим, що хоч і працюю не по спеціальності, але зате є нащо оплачувати оренду.
Але тішилася я такій зарплаті не довго, бо наш керівник одного разу викликав мене на ту розмову, яку я й досі не можу забути.
Василю Федоровичу було за п’ятдесят і він був до мене дуже добрим, ніколи не підвищував голос, коли я помилялася, а навпаки, казав, що я всього навчуся. Він часто мене запрошував поговорити, ввести в курс справ на фірмі, казав, що через кілька років я можу претендувати на вищу посаду і більшу зарплату. Це мене дуже надихало.
І ось він пригощає мене чаєм і починає так здалеку говорити про те, що зараз молодим жінкам дуже важко, бо їхні чоловіки мало заробляють, а молодість треба підтримувати.
– Через кілька років він може подивитися на тебе геть іншими очима, адже ти не будеш вже така гарна, бо на його гроші погано харчуєшся, не можеш собі дозволити якісну косметику чи походи до салону.
Я сиділа і кліпала очима, бо не знала до чого він хилить. Звичайно, що я любила чоловіка і хотіла аби й він мене кохав вічно. Проте, Саша справді дуже мало заробляв. Ми не могли відкласти на щось суттєве, а батьки вже питали, коли будуть онуки.
По моєму виразу обличчя Василь Федорович зрозумів, що я думаю в правильному напрямку.
– Інночко, я не можу на тобі женитися, хоч я вважаю, що так і має бути, чоловік, який має гроші має забезпечувати таке ангельське створіння, а не свою ровесницю. Я тобі пропоную заробити собі на помаду.
– О, я згодна, – погодилася я.
Подумала, що як матиму дві тисячі зарплати, то зможу собі дозволити гарний одяг, бо всі в офісі ходили дуже гарно одягнені.
– Тоді, домовимося, коли ти зможеш до мене приходити, – почав далі шеф і ми узгодили день та час.
Я трохи дивувалася, що я маю їхати десь в інший район міста, навіть не знала, що у нас там офіс, але гроші нікому просто так не капають з неба.
І ось я приїхала, але замість офісу житловий будинок. Вже щось я почала підозрювати, але все таки йду за вказаною адресою, а там шеф, усміхнений.
У мене отакенні круглі очі, бо що таке для молодої дівчини чоловік за п’ятдесят? Ну, ви зрозуміли. То наче Дракула.
І я звідти навтьоки. Звільнилася з роботи, ще вислухала про себе, що буду лікті кусати, він би мене озолотив, але я була невблаганна.
Більше такої зарплати я не мала, хіба потім, як пішла вже інфляція, то вже була й вища, але все росло. А тепер аж смішно згадувати, які то були ціни.
Так от, я з чоловіком досі живу, не розкошуємо, купили квартиру з допомогою батьків, діти вже вчаться.
І я хочу сказати, що я давно змарніла і справді виглядаю, як жінка бідного чоловіка.
Ні, я зафарбовую сивину і наношу макіяж, але то ж усе видно, то ж видно, яка у тебе шкіра і яку ти собі можеш дозволити косметику. Так, що в цьому плані шеф був правий – молодість минула і вже її не вернути.
Чоловікові я ніколи про той випадок не говорила і навіть більше скажу – він аж зрадів, коли я звільнилася, бо йому муляло, що він менше заробляє. А так ми прожили життя рівні один перед одним і в зарплаті, і в обов’язках, і в відносинах. Думаю, що це теж багато вартує, або й взагалі безцінне. Хіба ні?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
