Свекруха недавно втратила чоловіка, тому просила нас приїхати до неї пожити, бо їй погано. Поїхали, хоч я і не в захваті. Вже тиждень ходжу сонна, не можу зосередитись на роботі, бо свекруха сама встає о п’ятій ранку, а я за способом життя більше сова. Але чомусь я її дивацтво вставати вдосвіта повинна приймати, а вона моє бажання поспати довше не сприймає.
Ми з чоловіком хоч і маємо різні ритми, але з першого дня спільного життя якось навчилися поважати чужий комфорт. За п’ять років шлюбу та два роки зустрічань жодної сварки не було з цього приводу, хоча він стовідсотковий жайворонок, а я така ж переконана сова.
Ми живемо в однокімнатній квартирі, але навіть у ній примудряємося один одному не заважати. Я знаю, що чоловік о десятій вечора вже втомлений і сонний, а для мене це ранній вечір. Але я йому не дорікаю, а просто забираю свій ноутбук і перебираюсь на кухню. Там я працюю, п’ю чай, їм, дивися якісь фільми в навушниках, а годині десь в третій, коли мене починає хилити на сон, акуратно пробираюся спати.
Чоловік, яким встає о п’ятій тридцять, робить це майже безшумно. Теж йде на кухню, де працює, снідає, займається іншими своїми справами. Все тихо, щоб мене ще не турбувати. А я прокидаюся годині об одинадцятій, і потім ми якийсь час ще разом працюємо, а потім займаємось чимось ще.
Пощастило, що нас обох перевели на віддалену роботу, начальство оцінило плюси такої організації співробітників. Тому нам вистачає часу, який ми проводимо разом. А заробляємо ми однаково непогано.
Нас такий ритм життя влаштовує повністю. Кожен живе за комфортними йому біоритмами і не доводиться підлаштовуватись один під одного. Тому в нас рідко буває поганий настрій через недосипи та суперечки на рівному місці.
Батьки наші, про наш графік життєвий, особливо нічого не знають. Та й навіщо комусь розповідати, о котрій ти встаєш на роботу, о котрій спати лягаєш. Здорові, задоволені своїм життям, виплачуємо квартиру – ось і все, що батькам варто знати.
З свекрухою до останнього часу у мене були нормальні стосунки, тому що ми ніколи не жили з нею під одним дахом. Навіть у гості чоловік до неї їздив один. Це не спеціально, просто так виходило. То одне, то інше. Я особливо й не рвалася до мами чоловіка, але й спеціально не відмовлялася.
Але недавно свекруха залишилася без чоловіка, і дуже тяжко переживала цю втрату. Чоловік не був рідним батьком мого Олега, мама з ним зійшлася, коли дорослий син покинув рідну домівку. Але все одно ситуація безрадісна. Чоловік попрощатися з’їздив, каже, мама зовсім сумна, плаче весь час, розгублена, але з нею там сестра залишилася, яка мешкає в тому самому місті.
Сестра прожила зі свекрухою тиждень, але має свою сім’ю, тому поїхала назад. Марія Олександрівна почала щодня Олегові дзвонити, скаржитися, що їй важко одній, вечорами погано стає, просто нестерпно. Попросила приїхати до неї пожити.
– Вам же все одно, де працювати, а так у мене буде хоч хтось поруч, думки всякі в голову лізти перестануть, – просила вона.
Справа така, непроста. Як тут людині відмовити? Зібрали потрібні речі, робочі ноутбуки, поїхали. Місце у трикімнатній квартирі знайшлося без проблем, свекруха у день нашого приїзду була щаслива, не знала, чим почастувати, куди посадити. А потім для мене почались проблеми.
Я за своєю звичкою засиділася допізна, але все робила тихо, щоб нікому не заважати, спати пішла десь біля четвертої. А о сьомій ранку мене розбудила свекруха.
– Ти ж працюєш. Чи не проспиш? – дбайливо запитала вона.
– Ні, – кажу, – у мене робота до часу не прив’язана. Висплюсь і працюватиму.
І спробувала знову заснути. Але виспатися мені не вдалося. Свекруха увімкнула на всю гучність телевізор, голосно балакала з кимось по телефону, на прохання чоловіка поводитися тихіше, замовкла, але швидко знову починала голосно балакати.
Встала я розбита, невдоволена, було складно зосередитись. Свекруха моє незадоволене обличчя помітила, спитала, що таке. Відповіла, що не виспалася.
– Ну, бо графік дня собі збила. Треба вчасно лягати та вставати. Тоді й висиплятимешся.
Пояснення, що у нас із нею різні поняття про нормальний графік життя, жодних результатів не принесли. Весь тиждень вона продовжує заважати мені спати, свято впевнена, що вона живе правильно, чоловік мій теж молодець, хоча і довго спить, а от я взагалі все роблю не так.
Чоловік теж намагався якось маму урезонити, просив не шуміти, але свекруха підтискала губи і говорила, що звикла у своєму домі поводитися, і під старість років не збирається переучуватися. Чоловікові теж несолодко, але він надів навушники, зосередився і нормально працює, а ось мені зі сном складніше. Беруші навіть купили, та не допомагає.
Я тиждень нормально не сплю, вже кажу чоловікові, що місяць тут не витримаю. Заїжджати самій і кидати його тут не хочеться, але й перебувати поруч зі свекрухою сил уже немає. Адже сама просила приїхати, не ми до неї напросилися, а тепер ось так поводиться. Ми пішли людині назустріч, а вона не хоче хоч трохи піти назустріч нам, тобто мені.
Чоловік теж розуміє, як мені тяжко, а зробити нічого не може. І виїхати теж поки що не може. Один раз заводив розмову на цю тему, то мама в сльози відразу, що нікому не потрібна, ніхто не любить і таке інше.
Ще трохи, і я, певне, поїду одна додому, як би мені не хотілося цього уникнути. Моя мама вважає, що свекруха цього й прагне. Вона з сином залишиться, а я їм не заважатиму. Радить так не робити, щоб свекруха нас із чоловіком не посварила. Але якщо я залишуся, це не гарантія, що ми не посваримося. Через недосипання я стаю не найприємнішою людиною. Сподіваюся, що найближчим часом ця ситуація хоч якось вирішиться, хоча я тримаюся з останніх сил.
Фото ілюстративне.
