— Давай без оцієї корони на голові, люба моя? Якщо ти до тридцяти років гуляла в дівках, то дякуй долі, що я на тобі одружився.

— Як ти смієш таке говорити? Я не заслужила на такі слова, після всього, що я для тебе роблю!

— А що ти робиш? Сидиш удома, вариш борщі, а я тут гарую на роботі, щоб вас усіх прогодувати.

— Гаруєш? Ти цілими днями тільки дзвониш по телефону і валяєшся на канапі!

Цей обмін словами стався вчора ввечері, і з того часу ми не розмовляємо. Я сиджу в кухні, дивлюся на нашу маленьку донечку, яка грається іграшками на підлозі, і думаю, як все могло так скрутитися.

Мене звати Анна, і я хочу розповісти свою історію від початку, щоб зрозуміти, де ми опинилися. Це не просто скарга, а спроба розібратися в тому, як наші стосунки перетворилися на щось нестерпне.

Я завжди вірила, що шлюб – це партнерство, але останнім часом відчуваю себе самотньою в цьому домі.

Ми познайомилися п’ять років тому на роботі. Я працювала менеджером у невеликій IT-компанії, а він, Олексій, був старшим розробником. Він був старший за мене на п’ятнадцять років, але тоді це не здавалося проблемою.

Він виглядав енергійним, з гумором, завжди мав ідеї для вихідних. Пам’ятаю наш перший діалог, коли він підійшов до мене в обідню перерву.

— Гей, Анна, ти бачила той новий проект? Думаєш, ми впораємося з дедлайном?

— Звісно, якщо ти не будеш відволікатися на свої жарти весь час.

— Ха, мої жарти – це найкраща частина роботи. Без них усе було б нудно.

Ми сміялися, і з того почалися наші розмови. Він розповідав про свої подорожі, про те, як любить ходити в гори, читати книги про історію. Я була зачарована його досвідом.

До тридцяти років я дійсно не мала серйозних стосунків – кар’єра забирала весь час, і я не шкодувала про це. Але з Олексієм все здавалося природним.

Ми почали зустрічатися, ходили в кіно, гуляли парком. Одного разу, на нашому третьому побаченні, він запросив мене на пікнік.

— Я приготував твої улюблені бутерброди з сиром і помідорами. Сподіваюся, не помилився.

— Ні, ідеально. Ти завжди такий уважний.

— Бо ти того варта. Розкажи мені про свої мрії, Анна. Куди б ти хотіла поїхати?

— Може, до моря. Я люблю слухати хвилі, це заспокоює.

Ми говорили годинами, і я відчувала, що знайшла когось особливого. Через рік він запропонував одружитися. Це було романтично – на тому ж парку, де ми часто гуляли.

— Анна, ти зробила моє життя яскравішим. Будеш моєю дружиною?

— Так, Олексію, з радістю.

Весілля було скромним, але щасливим. Мої батьки були раді, його родина теж. У нього була донька від попереднього шлюбу, Марія, якій тоді було двадцять п’ять. Вона жила окремо, і ми з нею ладнали.

Олексій розлучився давно, і його колишня дружина, Ірина, залишилася в їхній старій квартирі. Він купив Марії окрему оселю, щоб вона мала свій простір. Я не заздрила, бо вірила, що ми будуємо своє майбутнє.

Перші роки шлюбу були чудовими. Ми подорожували, планували дитину. Олексій працював віддалено, але був активним – допомагав по дому, готував вечерю. Пам’ятаю, як ми купували меблі для нашої квартири.

— Дивись, цей стіл ідеально пасуватиме до кухні. Що думаєш?

— Так, але давай візьмемо ще ті стільці, вони зручні.

— Згоден. Головне, щоб тобі подобалося.

Потім почалися зміни. Два роки тому народилася наша донька, Софія. Я пішла в декрет, і це було радістю. Але тоді ж почалися складні часи, наша компанія зникла і чоловік мусив шукати іншу роботу.

Олексій продовжив працювати з дому, але його графік став менш напруженим. Він почав більше часу проводити за комп’ютером, але не за роботою, а за переглядом новин чи серіалів.

Спочатку я не звертала уваги. Я займалася дитиною, готувала, прибирала. Але поступово помітила, що він став менш зацікавленим у нас. Замість того, щоб гратися з Софією, він більше говорив про свою внучку, Лізу, доньку Марії. Ліза народилася рік тому, і для Олексія вона стала центром уваги.

Одного вечора, коли я годувала Софію, він зайшов з посмішкою.

— Знаєш, Ліза сьогодні вперше встала на ніжки. Марія надіслала відео, дивись, яка розумниця.

— Чудово, вітаю. А Софія сьогодні сказала “мама” чіткіше.

— Так? Ну, добре. Але Ліза – це щось особливе, вона вже розрізняє форми.

Я посміхнулася, але всередині щось кольнуло. Чому наша донька не викликає в нього такого ентузіазму? Він часто їздив до Марії, щоб побачити Лізу, приносив їй подарунки. А для Софії – мінімум уваги.

— Олексію, може, завтра погуляємо з Софією в парку? Вона любить свіже повітря.

— Може, але я втомлений. Краще вдома посиджу.

Його інтереси звузилися. Раніше він любив спорт, але тепер тільки телевізор і ігри в телефоні на балконі. Він став рідше доглядати за собою, і це почало дратувати. Я намагалася делікатно натякнути.

— Милий, може, сходиш у душ? День був спекотний.

— Що, я погано пахну? Якщо тобі не подобається, шукай когось молодшого.

— Я не те мала на увазі. Просто турбуюся про тебе.

Але він образився, і ми не говорили цілий вечір. Гроші теж стали проблемою. Він давав на продукти, але на все інше – доводилося просити. Якщо батьки надсилали мені 500 гривень на картку, він вимагав звіт.

— Куди ти витратила ті гроші від батьків?

— Купила іграшку для Софії і крем для себе.

— Треба економити, часи важкі.

Але сам він витрачав на подарунки для Лізи. Одного разу купив їй іграшковий будиночок за 1000 гривень.

— Чому для Лізи ти не шкодуєш, а для нас – рахуєш кожну копійку?

— Бо Марія сама виховує дитину, їй важче.

Це було не справедливо. Я почала порівнювати його з моїм батьком, який старший на десять років, але активний, допомагає мамі, гуляє з онуками.
Мої подруги радили поговорити.

— Анна, ти мусиш сказати йому прямо.

— Я пробувала, але він не чує.

Одна з них, Ольга, запросила мене на каву.

— Розкажи, що відбувається.

— Він змінився. Весь час про Лізу, а про Софію – ні слова.

— Може, це тимчасово. Спробуй залучити його до сімейних справ.

Я спробувала. Запросила на прогулянку.

— Ходімо в зоопарк з Софією, їй сподобається.

— Добре, але не надовго.

В зоопарку він був байдужим.

— Дивись, мавпи такі смішні.

— Так, але жарко. Ходімо додому.

Вдома все по колу. Я втомлювалася від рутини, а він – від “нічого”. Розмови стали нудними.

— Як день минув?

— Нормально. Дзвонили з роботи.

— А деталі?

— Нічого цікавого.

Я відчувала, що втрачаю зв’язок. Подумувала повернутися на роботу, але декрет тривав. Одного разу, коли він хвалив Лізу.

— Вона вже рахує до п’яти. Геній!

— Наша Софія теж розумна. Може, почитаєш їй книжку?

— Пізніше.

Це накопичувалося. І вчора я не витримала. Я натякнула на його гігієну, він образився, і сказав ті слова про мій вік. Тепер мовчанка. Я думаю про майбутнє. Чи витримаю? Дитина маленька, може, краще розлучитися зараз. Але шкода Софії, вона любить тата, хоч він і не приділяє уваги. Мої батьки підтримують.

— Доню, якщо важко, приходь до нас.

— Дякую, тату. Але я ще подумаю.

Заздрю Ірині, вона живе спокійно одна. Марії він допоміг з квартирою, а нам – мінімум. Якщо розлучимося, що буде? Він контролює фінанси, я без роботи. Але я молода, можу почати заново. Думаю, далі буде тільки гірше. Треба зібрати сили і вирішити.

Минуло кілька днів мовчанки. Я вирішила поговорити знову, може, щось зміниться. Сіла навпроти нього на кухні, коли Софія спала.

— Олексію, нам треба поговорити. Не можу так більше.

— Що знову? Я втомлений від твоїх претензій.

— Це не претензії. Я відчуваю себе самотньою. Ти не допомагаєш з дитиною, не цікавишся нами.

— Я працюю, приношу гроші. Чого ще?

— Гроші – не все. Нам потрібна твоя увага. Чому Ліза для тебе важливіша?

— Вона моя внучка. Ти ревнуєш?

— Не ревную, але наша донька теж твоя. Може, спробуємо щось змінити? Запишись на спорт.

— Навіщо? Мені і так добре.

— А мені – ні. Я думала, наш шлюб – це команда.

— Команда? Ти сидиш удома, я працюю.

Це зациклилося. Я встала і пішла в кімнату. Наступного дня подзвонила Марії, може, вона порадить.

— Привіт, Маріє. Як справи?

— Добре. А в тебе?

— Не дуже. Твій батько він змінився.

— Знаю, він став замкнутим. Може, криза середнього віку.

— Може. Але це впливає на нас.

— Поговори з ним. Він добрий, просто втомлений.

Я спробувала, але марно. Він продовжував свій режим: спати, їсти, дивитися ТБ. Я почала шукати роботу онлайн, щоб підготуватися.

Одного вечора, коли він повернувся від Марії.

— Ліза намалювала малюнок. Дивись, який талант.

— Красиво. А Софія сьогодні навчилася складати кубики.

— Молодець.

Але без ентузіазму. Я не витримала.

— Чому ти не радієш за нашу дитину так само?

— Бо Ліза – перша внучка. Це особливо.

— А Софія – твоя донька!

Він зітхнув і пішов на балкон. Я плакала тихо, щоб не розбудити дитину. Думки про розлучення ставали сильнішими. Я уявила життя без нього: свобода, але й труднощі. Батьки обіцяли допомогти.

— Ми з мамою завжди поруч, – сказав тато по телефону.

— Дякую. Я боюся, але маю подумати про майбутнє.

На роботі Олексій мав проблеми, але не ділився.

— Що сталося?

— Нічого серйозного.

Я відчувала прірву. Додала деталей до планів: шукати адвоката, розрахувати фінанси. Він давав 5000 на місяць на продукти, але на одяг для Софії – просити. Батьки надіслали 2000, і він спитав.

— Куди пішли?

— На підгузки і фрукти.

— Добре, але економ.

Це дратувало. Заздрю Марії, вона незалежна. Ірина теж. Я можу бути такою. Дитина маленька. Краще зараз, ніж пізніше.

Минуло ще кілька тижнів. Я записалася на онлайн-курси, щоб відновити навички. Олексій помітив.

— Навіщо тобі це?

— Хочу розвиватися.

— Сиди з дитиною, я забезпечую.

— Але я хочу більше.

Він не зрозумів. Ми рідко говорили. Він більше часу з Лігою.

— Поїду до Марії, Ліза захворіла.

— Гаразд. А Софія?

— Вона здорова.

Я вирішила: розлучення. Почну процес, коли готова. Шкода Софії, але вона заслуговує щасливої мами. Далі буде тільки важче, якщо залишитися. Ну хіба варто триматись такого чоловіка?

Головна картинка ілюстративна.