fbpx
Історії з життя
Чому одним – все, а іншим нічого? Це стосується сім’ї мого чоловіка – молодшому брату вони допомагають, а нам жодної копійки не дають

Ми з чоловіком разом двадцять років і маємо двох діток. Чим старшими діти стають, тим більше потрібно на них коштів. Ми обоє працюємо в Україні, тому статків не маємо, проте все своє – квартира в панельці та машина, хоч і не останньої марки, але їздить.

Колись ми це мали за неймовірне щастя, бо нам цього вистачало. А тепер приходиться думати, куди вступатимуть діти, що з роботою і так далі. Грошей треба просто прірву.

І от я почала дивитися на моїх дорогих свекрів, які за ці всі роки нам не допомогли ні чим – ні великого подарунка на весілля, ні якихось дарунків протягом життя.

Ми до них рідко приїжджаємо і бачимо, що вони всі гроші вкладають у свою хату, де живе молодший син з невісткою та дитиною. За цей час і хату перекрили, ремонти поробили, молодший син купив собі машину, невістка ні в чому собі не відмовляє – ходить одягнена, мов з модного журналу: по п’ять пар тільки босоніжок! Я дивлюся на свої старі, які вже ношу третій рік і соромливо ховаю ноги.

А вона щебече, що їй там ще треба купити і яку гарну сукню вона бачила.

Холодильник у них забитий всілякими наїдками і це не в честь нашого приїзду, а вони так живуть – купа м’яса, риба, салати, перше, друге і так далі.

Я про свій мовчу, бо у мене ні ковбас, ні сирів – що зготувала на день, те й їмо. Звичайно, там миш не бігає, але такого багатство нема.

І от, я після таких відвідин я впадаю в нерви і починаю чоловікові це казати:

– А скільки тобі батьки грошей дали на машині? А на квартиру? У нас двоє дітей, то вони обходяться подарками на тисячу гривень і на тому крапка. Чи ти в себе дома частки не маєш?

Я не розумію, чому одній дитині все, а інша має в поті чола все старати сама? Чи нам було легко і на квартиру збирати і дітей ростити?

Та ми десять років витратили на те аби на квартиру назбирати, в усьому собі відмовляли і за цей час жодного разу ніде не поїхали на відпочинок.

У мене нема жодної фотки з молодих років, де я в купальнику та на морі, а в моєї братової – купа: і з Солотвино, і з Одеси.

Тепер у нас є гроші на відпочинок, але вже по моїй фігурі і, навіть, тепер, я думаю чи не відкласти ці гроші, бо не знати, що буде в майбутньому.

Тобто, пів наших найкращих з чоловіком років пішли в жорсткій економії та сварках, бо всього хотілося, а не було можливості. Натомість, молоді роки молодшого брата – у комфорті і достатку, у них ні на що голова не болить і вони на собі не економлять.

Звичайно, що вони будуть усміхатися та ніжитися на фотографіях, бо ніякого клопоту не мають.

А я вже й не пам’ятаю, коли ми з чоловіком один одному усміхалися та тішилися, я вже живу з ним, не як щаслива дружина. А як його партнер, який завжди має тримати рота на замку і приходити на допомогу.

А мені вже такого не хочеться. От життя промайнуло і його нема, а я нічого доброго й не бачила. І що, що є діти? Та вони скоро матимуть свої родини і де ми будемо з чоловіком?

Знову будемо економити аби їм допомогти з власним житлом – це навіть до ворожки не ходи.

Я просто не можу по-іншому, мушу все продумати наперед і себе та моїх рідних убезпечити. І мене просто рве, що чоловіків брат і думки такої не має. А якщо у них буде якась потреба – її одразу ж задовольнять!

Але я так того не попущу і буду вимагати аби мій чоловік відсудив свою частку їхнього майна, коли свекрів не стане. Зараз хай радіють, але потім я влаштую їм чудове життя, бо справедливість має бути.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page