Заміж я вийшла в двадцять два роки і одразу на світ привела чоловікові сина. Cиділа з ним вдома, роботи як такої не було і жили ми на чоловікову зарплату. Він мені віддавав рівно половину і казав, що я маю цю суму на весь місяць розподілити так, щоб ми і за комуналку могли заплатити, і в щось одягнутися і з’їсти.
Я лиш очима кліпала:
– Але це неможливо!
– В доброї газдині все можливо!, – строго казав він, наче не на два роки від мене старший, а на десять.
Якби не мої батьки. які мені підкидали грошей, то я не знаю, як би ми жили. Далі сталася друга дитина, але чоловік і не думав збільшувати допомогу, бо в доброї газдині на все грошей вистачить.
В один момент мої батьки сказали, що не мають більше бажання утримувати зятя і його квартиру.
– Доню, це що за родина така? Ти там слова не маєш, все робиш як господиня і ще не можеш вгодити? Та ми вже люди не молоді, ми не можемо твоєму чоловікові на ковбаси щомісяця тисячі видавати.
Вони припинили фінансування і отак і припинився мій шлюб, бо чоловік в мені розчарувався. Адже його мама могла з нічого зробити щось, а мені скільки не даси, то все без толку.
Отак я вернулася до батьків, вийшла на роботу і якось стало мені фінансово набагато спокійніше. Знаєте, я була здивована, що можу собі дозволити те, що ніколи не могла з чоловіком. Від цього мені стало дуже прикро.
Діти росли, а я чоловіка не шукала. Ходила на побачення, мала якісь захоплення, але не доходило до чогось більшого.
Мої батьки переїхали жити в село на пенсії, сказали, що досить з них міського життя.
А я залишилася в порожній квартирі, адже діти вже поїхали вчитися.
І ось тут з’явився у мене залицяльник і такий щедрий, що я вирішила нічого не думати, а виходити за нього заміж.
Чоловік в квартирі давно був потрібен і Антон взявся серйозно за все – зробив гарний ремонт, наполягав на тому аби я не працювала і сиділа вдома.
Чим не чудо? Чим не мрія всього життя?
Але далі почалися такі маленькі дзвіночки, як от – не можна собі купити щось нове, бо він не хоче.
– Але це просто сукня, – дивувалася я, – хіба ти не хочеш аби я була гарна?
– Ні, не треба купувати нічого без мене.
Він узгоджував меню, казав що і де я маю купити. Перевіряв чеки чи я не купила десь в іншому місці і дорожче.
– Та я тобі віддам гроші, – казала я на такі причіпки, – я просто не хотіла аж туди йти.
– Справа не в грошах, а в тому, що ти маєш мене слухатися! Я господар у домі!
Далі вже став проти того аби я своїй доньці допомагала з грошима, бо у неї маленька дитина і вона ніде не працює, а фінансово залежить від чоловіка. Я була в її шкурі, тому хотіла аби вона почувала себе незалежною.
– Вона доросла жінка і має сама все вирішувати, – каже він.
Але ж я знаю, що в цей період жінка не може нічого сама вирішити і в цей час дуже легко їй і голову задурити і привчити до того, що тотальна економія – то благо. Я пішла проти чоловіка і він почав мене вчити правильно жити. Коли нас розлучали, то він вимагав аби я віддала йому гроші за ремонт.
Мені лиш сорок п’ять років, а я вже й не знаю чи шукати те кохання, бо воно в мене чомусь лиш отаке, перекособочене, як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
