Леся стояла посеред вітальні, і її погляд розгублено блукав по стінах, з яких клаптями звисали залишки сірих шпалер.
Ще тиждень тому тут пахло затишком і планами на майбутнє, а зараз кімната нагадувала декорації до фільму про наслідки стихійного лиха. Вона зробила крок вперед, і під її підошвою хруснув бетон – ламінат було здерто до основи.
Поглянула вгору: замість стильної люстри, яку вони так довго вибирали в будівельному гіпермаркеті, зі стелі сиротливо стирчали обрізані дроти.
Її речі — сукні, светри, джинси — недбалою купою валялися прямо на підлозі, бо не було ні стільця, ні шафи, ні тумби.
Не було жодної техніки на кухні, добре, що унітаз таки залишився – гірко усміхнулася Леся.
Раптом у кишені вібрував телефон. Леся автоматично витягнула мобільний і побачила повідомлення від чоловіка.
«Лесю, вибач, що так вийшло. Я вже на вокзалі, їду до Одеси, там на мене чекає людина, яка мене справді надихає. Свої речі я забрати не встиг, тому попросив маму допомогти з переїздом. Сподіваюся, ти все зрозумієш».
Леся сперлася спиною на обдерту стіну і несподівано для самої себе зареготала. Сміх був гучним, трохи істеричним, але з кожним видихом їй ставало легше. Вона уявила, як Вікторія Павлівна, тендітна на вигляд жінка в елегантному пальті, власноруч відкручує змішувачі у ванній та складає в коробки навіть вживані розетки. Це було настільки абсурдно, що злість на мить поступилася місцю щирому подиву від людської дріб’язковості.
А далі вона згадала їхню домовленість зі Славком щодо квартири і зареготала ще голосніше. Свекруха точно не очікувала так допомогти сину.
Вона сіла прямо на купу свого одягу, не боячись його забруднити. В голові почали прокручуватися кадри їхнього спільного життя, наче стара плівка, яка нарешті порвалася в самому несподіваному місці.
Все почалося три роки тому на дні народження спільного знайомого. Славко тоді працював графічним дизайнером на фрілансі й весь вечір розповідав про композицію та світло. Леся, яка працювала в банку і звикла до цифр, була зачарована його харизмою. Він здавався їй людиною з іншого світу — вільною, творчою, не обтяженою земними клопотами.
— Ти знаєш, — говорив він тоді, підсуваючи їй тарілку з фруктами, — у тебе обличчя, яке хочеться малювати. Не через класичну красу, а через те, як змінюється твій погляд, коли ти смієшся. Це рідкість.
Тоді ці слова здавалися їй найвищим проявом уваги. Вона закохалася швидко і без застережень. За кілька місяців вони вже орендували маленьку квартиру, а ще через пів року Славко зробив пропозицію. Весілля було скромним, але Леся почувалася найщасливішою.
Проблеми почалися, коли постало питання власного житла. Славко заробляв нестабільно: то у нього був великий проєкт, то він місяцями «шукав натхнення». Саме тоді Леся отримала у спадок від бабусі старий будиночок у передмісті.
Вона продала його, не вагаючись, і ці гроші стали рівно половиною вартості їхньої нової квартири. Решту взяли в іпотеку, яку Леся фактично виплачувала сама, бо Славко знову опинився у творчій кризі.
— Розумієш, Лесю, я не можу малювати ці дурні банери для магазинів сантехніки, — жалівся він, лежачи на новому дивані. — Це присипляє в мені художника. Мені потрібен простір, власна майстерня.
І вона створювала йому цей простір. Вона закинула мрії про дитячу кімнату і оформила йому кабінет, купувала дорогі монітори та графічні планшети, вірячи, що ось-ось він «прорветься».
А потім у їхньому житті з’явилася Вікторія Павлівна. До весілля вона поводилася стримано, майже непомітно. Але як тільки вони переїхали у власне житло, свекруха почала приходити без попередження. У неї завжди був свій комплект ключів — Славко потайки зробив дублікат «про всяк випадок».
— Лесю, дорогенька, а чому це у вас пил на плінтусах? — запитувала вона, проводячи пальцем у білій рукавичці по підлозі. — Славко з дитинства мав алергію, ти ж повинна це знати. І в холодильнику у вас порожньо. Чим ти годуєш чоловіка? Напівфабрикатами?
Леся намагалася триматися. Вона пояснювала, що працює до восьмої вечора, що вони разом прибирають по суботах, але Вікторія Павлівна її не чула. Вона розмовляла з сином так, ніби Лесі не було в кімнаті.
— Славчику, ти такий блідий. Мабуть, зовсім не відпочиваєш. Тобі треба більше бувати на свіжому повітрі, а не сидіти в цьому бетоні. І меблі тут якісь… дешеві. Невже ви не могли порадитися зі мною?
Славко лише знизував плечима. Він ніколи не ставав на бік дружини. Навпаки, після візитів матері він ставав дратівливим і замикався у своєму кабінеті.
— Чому ти дозволяєш їй так зі мною розмовляти? — запитала якось Леся після чергового візиту свекрухи.
— Вона просто переживає, — буркнув Славко, не відриваючись від монітора. — Вона мати, у неї такий характер. Не роби з цього трагедію. Ти ж знаєш, вона бажає нам тільки добра.
Але «добро» виглядало інакше. Поступово Славко взагалі перестав цікавитися справами родини. Його не хвилювало, як вони будуть платити наступний внесок за квартиру, чи є у них гроші на ремонт кухні. Він почав зникати вечорами, пояснюючи це зустрічами з замовниками, а насправді годинами сидів у матері, обговорюючи, яка Леся «приземлена» і як вона «обмежує його політ».
Кінець настав місяць тому, коли Леся повернулася з відрядження на день раніше і застала свекруху, яка хазяйнувала на кухні.
— Що ви робите у моїй квартирі? — тихо запитала Леся.
Вікторія Павлівна навіть не зніяковіла.
— Дивлюся, чи ти навчилася господарювати. Але бачу, що ні. Тут повний безлад, як і у вашому житті. Знаєш, Лесю, Славко заслуговує на жінку, яка буде його надихати, а не вимагати від нього звітів за кожну копійку.
Того вечора Леся вперше чітко зрозуміла: любові більше немає. Була втома, була розчарованість і було величезне бажання просто залишитися в тиші. Коли Славко прийшов додому, вона спокійно сказала:
— Нам треба розійтися. Я втомилася бути для тебе одночасно спонсором і ворогом твоєї матері.
Славко сприйняв це напрочуд спокійно. Він навіть не намагався сперечатися чи просити пробачення.
— Мама казала, що ти так скажеш, — відповів він. — Вона каже, що ти завжди була занадто раціональною для мене.
Вони домовилися, що Леся виплатить йому його частку грошима, щоб не продавати квартиру і не ділити її через суд. Вона пообіцяла віддати все до копійки протягом місяця, хоча для цього їй довелося б взяти ще один кредит. Славко погодився і попросив тиждень, щоб вивезти свої речі, поки Леся поживе у своєї подруги Олі.
І ось цей тиждень минув.
Леся підвелася з підлоги, обтрушуючи пил з колін. Вона ще раз перечитала повідомлення. «Попросив маму забрати речі». Речі. У розумінні Вікторії Павлівни «речами сина» виявилися шпалери, світильники, вимикачі, карнизи та навіть раковини.
Вона забрала все, що можна було відкрутити, віддерти чи винести. Мабуть, вона вважала це справедливою компенсацією за «зіпсоване життя» свого талановитого синочка.
Леся пройшлася по порожній квартирі. Ехо її кроків було гучним і порожнім.
Вона дістала блокнот і ручку. Почала складати список. Новий ламінат, нові шпалери, послуги електрика, сантехніка, меблі. Цифри складалися у чималу суму.
— Ну що ж, Вікторіє Павлівно, — вголос промовила Леся, і на її обличчі з’явилася спокійна, впевнена посмішка. — Ви справді допомогли синочкові. Але не так, як думали.
Вона дістала телефон і набрала номер свого юриста.
— Олексію, добрий день. Мені потрібно внести зміни до нашої угоди про поділ майна. Так, ситуація змінилася. Славко вже поїхав, але залишив після себе… деякі нюанси. Потрібно задокументувати збитки та вартість відновлювальних робіт. Ми віднімемо це з тієї суми, яку я мала йому виплатити. Так, я маю фото та відео «до» і «після».
Вона поклала телефон на підвіконня. Це було єдине місце, яке не постраждало від рук свекрухи.
Тепер вона розуміла, що грошей, які вона планувала віддати Славку, якраз вистачить на те, щоб зробити тут ремонт своєї мрії. Без «творчих кабінетів», без порад Вікторії Павлівни, без необхідності підлаштовуватися під чиїсь капризи.
Вона зробить стіни світло-бежевими, як завжди хотіла, купить велике крісло біля вікна і нарешті заведе собаку, проти якого Славко завжди категорично заперечував.
Леся підійшла до вікна. Над містом сідав вечір, запалювалися перші вогні. Вона дивилася на вулицю і відчувала дивну легкість. Мабуть, це і було те натхнення, про яке так багато говорив Славко, але яке він так і не зміг знайти у своїй майстерні.
Вона ще раз поглянула на голі стіни.
— Дякую, мамо, — прошепотіла вона. — Ви навіть не уявляєте, як вчасно ви це все вивезли.
А як би ви вчинили на місці Лесі?
