Вечір, як завжди, мав бути спокійним. Я щойно приготувала вечерю, Владислав мав ось-ось прийти з роботи. Але прийшла несподівана гостя — його мати, Катерина Степанівна. Вона, як завжди, не попередила про візит.
Вона вже закінчила свою «інспекторську перевірку» квартири, знайшла кілька порошинок на шафі, які, на її думку, свідчили про мою недбалість, і тепер сиділа на кухні, попиваючи чай, і готувалася до свого улюбленого «допиту».
— Оксано, я не бачу, щоб ти шукала роботу. Скільки можна сидіти вдома? — почала вона, її голос був гострий, як лезо.
— Катерино Степанівно, ми вже це обговорювали. Нашому Данилку ще немає трьох років. Ми зі Славою вирішили, що я піду працювати, коли він буде готовий до садочка, — відповіла я, намагаючись зберегти свій голос рівним, хоча мої скроні вже пульсували.
Вона презирливо звела брову.
— Готовий? А коли ти була готова? У мій час жінки виходили на роботу через кілька місяців, і нічого! Ти прекрасно знаєш, що тільки Славкова зарплата недостатня. Ви економите на всьому, а ти сидиш тут, як принцеса!
— Ми не шикуємо, але нам вистачає, — я відчула, як моє терпіння тоншає. — Слава не скаржиться, і я намагаюся максимально розвантажити його вдома. Я прибираю, перу, готую, щоб він міг приділити час синові.
— Розвантажуєш? Ти просто сидиш у нього на шиї з дитиною! Чому ти не можеш знайти ясла для однорічних? Зараз це можливо! Я б на твоєму місці вже давно працювала!
І тут у мені щось обірвалося. Втома від її постійного тиску та знецінення мого материнства вихлюпнулася назовні, але я намагалася це замаскувати під сарказм.
— Може, тоді й Данилку теж варто щось знайти замість садочка? — я подивилася їй прямо у вічі. — Щоб він теж не сидів у тата на шиї? Може, одразу на роботу його віддати?
Її обличчя спотворилося.
— Не смій мені тут єхидствувати! — вона скрикнула від обурення, аж стіл затремтів. — У мій час про сім’ю думали, а не про власні забаганки! Яслі треба шукати! Ти прекрасно знаєш, що я працюю і не сиджу вдома, як дехто!
— Я чудово знаю, що ви працюєте, — відповіла я, підводячись. — А з ким тоді нам залишати Данилка, якщо я вийду на роботу? Можливо, ви хочете взяти на себе обов’язки няні? Щовечора, після своєї роботи, і на вихідних?
Вона оніміла на мить, а потім знову зірвалася на підвищений тон.
— Ти знущаєшся? Ти чудово знаєш, що я не можу! Це твій обов’язок!
— Це наш обов’язок, мій і Владислава, — я рішуче вказала на двері. — Катерино Степанівно, я не збираюся більше обговорювати з вами мої робочі плани, особливо без Владислава. Будь ласка, залиште нашу квартиру.
Вона підвелася, випросталася, і її обличчя було таким гнівним, що я здригнулася.
— Ти ще пошкодуєш! Кому я виростила такого сина, який дозволяє якійсь, — вона зупинилася, проковтнувши образу, і кинула останню фразу, від якої моє серце стиснулося: — Даремно Слава тебе слухає!
Мене звати Оксана. Мені тридцять два роки, і я одружена з Владиславом. Наші стосунки почалися дуже професійно, але швидко переросли в особисті.
Я була студенткою останнього курсу, проходила дипломну практику на великому підприємстві, а Владислава призначили моїм керівником. Він був старший за мене на чотири роки, вже мав авторитет і вмів чітко керувати процесами.
Спочатку ми обговорювали лише технічні деталі мого дипломного проєкту. Але згодом наші зустрічі стали довшими, розмови — більш особистими. Я зрозуміла, що закохалася в його спокій, його інтелект і його вміння підтримати. Мій дипломний проєкт швидко відійшов на другий план, поступившись місцем нашим побаченням.
Так сталося, що невдовзі я зрозуміла, що чекаю дитину. Владислав, справжній чоловік, не змусив мене довго чекати. Він одразу зробив мені пропозицію.
Буквально за кілька днів до весілля я успішно захистила диплом, а потім ми офіційно стали чоловіком і дружиною. Усе йшло за планом, який ми самі собі намалювали.
Єдиною хмаринкою на нашому небосхилі завжди була його мати, Катерина Степанівна. Вона має неймовірно складний характер. Авторитарність, неприйняття заперечень, переконаність у власній абсолютній правоті — ось ті засади, на яких будуються всі її стосунки, чи то з чоловіком, чи то з сином, чи то зі мною, її невісткою, а іноді навіть із маленьким онуком, який не завжди розумів, чого ж хоче від нього владна бабуся.
Після закінчення інституту я встигла пропрацювати всього чотири місяці. Потім я пішла в декрет і народила нашого сина, Данилка. Наше спільне рішення зі Славою полягало в тому, що Данилко піде в дитячий садочок не раніше трьох років. Ми обоє вважали, що перші роки життя дитини мати повинна присвятити родині.
Це рішення стало каменем спотикання з Катериною Степанівною. Воно повністю суперечило її життєвим установкам.
— Три роки вдома? Це ж скільки часу ти втратиш! — обурювалася вона. — Треба шукати ясла для найменших, віддавати туди Данилка, а тобі — терміново бігти на роботу!
Я не сперечаюся, ми не жили розкішно. Але Славкової заробітної плати нам вистачало, щоб зводити кінці з кінцями, і навіть трохи відкладати. Я, зі свого боку, робила все, щоб полегшити йому життя.
До його приходу я завжди намагалася все прибрати, випрати і, звичайно, приготувати смачну вечерю, щоб він міг просто відпочити і провести час із сином.
Так і минали наші вечори: спокійно, затишно і по-сімейному. Звісно, якщо тільки з черговим візитом не прибувала Катерина Степанівна.
Кожен її прихід був схожий на повноцінну інспекторську перевірку. Вона повільно блукала по квартирі, зазираючи у шафи та кутки.
— Оксано, я бачила в куті пил. Ти повинна краще прибирати, — констатувала вона, коли поверталася до вітальні.
— Мамо, ми щойно прибрали, — намагався втрутитися Слава.
— Мовчи, сину! Я краще знаю! — вона одразу ж перебивала його, даючи зрозуміти, що його думка тут не має ваги.
Вона давала безліч порад, про які ніхто не просив, і ставила масу запитань, які мене дратували. Якщо її щось не влаштовувало, починалася довга лекція на тему «Я краще знаю», а її улюбленим і коронним запитанням завжди було одне й те саме:
— Ти на роботу збираєшся? Чи так і будеш сидіти у чоловіка на шиї з дитиною?
Якось, після того, як вона вкотре поставила це питання, і відбулася та гостра розмова, з якої почалася ця розповідь. Після неї я вперше усвідомила, наскільки я втомилася від цього постійного морального пресингу.
Після того, як я їй гостро відповіла, що не маю наміру шукати роботу і запропонувала їй взяти на себе обов’язки няні, вона буквально закипіла від обурення.
— Як ти смієш зі мною так розмовляти? — її голос був надзвичайно гучним. — Я на роботі! У мене немає часу!
Я, хоча і була тоді сама вдома, твердо стояла на своєму. Я припиняла всі її спроби мене «працевлаштувати» на корені, розуміючи, що інакше вона не відступить. Вона бісилася, але, бачачи мовчазну підтримку моєї позиції Владиславом (який завжди ставав на мій бік), вона мусила йти ні з чим. Але вона ніколи не йшла тихо.
— Так, і кому я виростила такого сина? — кидала вона, виходячи з квартири. — Невже він дозволить, щоб ним керували?
Чергова хвиля обурення Катерини Степанівни розпочалася після того, як Слава знайшов додаткову роботу, щоб збільшити наші доходи. Я думала, що, дізнавшись про це, вона мене просто «з’їсть живцем», бо ж це означало, що я ще довше сидітиму вдома.
Одного вечора вона прийшла, як завжди, без попередження. Владислава ще не було.
— Де Слава? Чому його досі немає вдома? — запитала вона, не привітавшись.
— Він узяв додаткову роботу. Буде пізніше, — сказала я, намагаючись бути максимально нейтральною.
О, як я пошкодувала, що поруч немає чоловіка! Вона почала говорити так голосно, що її голос став пронизливим.
— Додаткова робота?! Він має тягнути на собі весь сімейний бюджет, а ти сидиш удома? Він повинен відпочивати після своєї основної роботи, а не шукати підробітки! Це твоя провина! Ти змушуєш його так працювати!
Її голос був настільки пронизливий, що навіть налякав Данилка. Син, який грався у своїй кімнаті, прибіг до мене, обійняв і заплакав, ховаючись у моїх ногах. Тільки після цього різкого звукового виступу бабусі її мова стала тихішою.
Я не стала з нею щось з’ясовувати. Моє обличчя, мабуть, говорило більше, ніж будь-які слова. Я просто дуже красномовно, не кажучи ні слова, вказала їй на двері.
— Без Владислава я з вами спілкуватися не буду, — тихо, але твердо сказала я, коли вона проходила повз.
Катерина Степанівна, обурена до глибини душі, спустилася до під’їзду і вирішила дочекатися сина. Коли він прийшов, вона наговорила йому про мене, напевно, неймовірну кількість образливих слів, скаржачись, яка я невдячна невістка, що я його не поважаю, не хочу працювати, а ще й виганяю її з його ж квартири.
Тим часом я вдома заспокоювала Данилка. Це мені вдалося не одразу, він був дуже наляканий різким тоном бабусі. Я обіймала його, співала йому пісеньки і намагалася відволікти грою.
Коли синок нарешті заснув, ми з Владиславом сіли обговорювати цей інцидент. Я розповіла йому, як його мати знову намагалася на мене тиснути і як налякала Данилка.
Чоловік мене вислухав а потім несподівано сказав:
— Що б не було, а ти мела права виставляти мою маму із квартири. Ти повинна була знайти слова. Поважай її. вона моя мама.
Я ледь на ногах втрималась. Ну які слова? Як говорити із людиною, яка чути тебе не хоче?
От скажіть, я мусила терпіти?
Головна картинка ілюстративна.
