З часу, коли Ігор тремтливим голосом сказав мені «я тебе кохаю» минуло двадцять два, нібито щасливих роки. Бо ж і суперечки траплялися, і ображалися одне на одного, й не розмовляли цілими днями. Але попри те звили затишне сімейне гніздечко, виростили донечку. Вона мала дар до вивчення іноземних мов, тому й здобувала відповідну освіту.

Ми пишалися нашою одиначкою, бажали їй кращої долі, адже одружилися ще студентами, мешкали в гуртожитку, потім багато працювали, складали копійку до копійки, щоб купити квартиру, словом, скуштували сповна, почім ківш лиха. Коли на світ з’явилася донька, нам вдалося стати на ноги, започаткувати власний будівельний бізнес, придбати житло і надалі лише дбати про благополуччя Юленьки.

Коли дочка навчалася на другому курсі, в неї з’явився хлопець. Він мені одразу сподобався, але Ігор відреагував роздратуванням, мовляв, Юлі про навчання треба думати, тож хай цей Артем не морочить дівчині голову і перестане впадати за нею. Я весь час думала, що це батькові ревнощі, тільки пізніше зрозуміла справжню причину такого ставлення, як і те, чому Ігор всякими правдами й неправдами, через знайомих, буквально випхав Юлю аж на край світу на дворічне стажування, запевняючи, як їй пощастило та як їй заздрять інші студенти.

І ось Юлечка на стажуванні в Токіо. Звісно ж, ми, батьки, трохи хвилювались, що наша одиначка так далеко, хоч і розуміли, що ці два роки неабияк сприятимуть її подальшій кар’єрі. Під час спілкування з Юлею по відео зв’язку чоловіка чомусь дуже роздратувало, що я запитала дочку, чи вчасно повечеряла й порадила лягати спати, бо вже дуже пізно, адже ми розмовляли о шостій вечора, а різниця в часі між Києвом і Токіо – шість годин.

– Та дай, нарешті, дитині спокій зі своїми настановами, вона вже доросла дівчинка, сама про себе подбає. Якби я не вмовив її поїхати, ти все життя тримала б доньку коло своєї спідниці і контролювала кожен її крок.

– Що з тобою, Ігорю, чого злишся? Останнім часом ти якийсь сам не свій: похмурий, напружений, нестриманий, чомусь забороняв Юлі зустрічатися з Артемом. А він гарний хлопець, уважний, ввічливий, вже працює в приватній ветлікарні. Чим тобі не догодив?

– А ти, бачу, хочеш якнайшвидше доньку заміж віддати, внуків бавити. Але такій красивій розумній дівчині нема чого спішити в сімейне ярмо впрягатися, та й Артем їй не пара. Не про такого зятя для єдиної доньки я мрію.

– Вона і моя донька. А ти перестав зважати на мої думки. Може, втомився на роботі і нам варто, нарешті, кудись поїхати на відпочинок, бо вже років п’ять збираємося, та все щось перешкоджає.

– Так, – задумливо мовив чоловік, – нам треба… одне від одного… відпочити… – і після паузи ледь чутно додав:

– Я від тебе йду.

А мені чомусь згадався його тремтливий голос чверть століття тому і слова «я тебе кохаю», проплило перед очима все життя. І ось я, ніби опинилася на березі моря, і стою сама-самісінька, проводжаючи очима білий кораблик.

– Прости, але я покохав іншу, не можу без неї жити. Юля вже доросла, обійдеться без моєї опіки.

– То ось чому ти так наполягав на її стажуванні, – я безсило опустилася на диван і намагалася опанувати суміш своїх почуттів, щоб не дати волю емоціям.

Потягнулися мої дні, мов у тумані. На сніданок – філіжанка кави з еклером, потім робота й перекус бутербродом замість обіду, ввечері чай з чималеньким куском торта. Та солодше від цього не ставало, натомість відчула зайві кілограми гіркоту душі: чому мене покинув чоловік. Якби не моя собака Альма, яку треба було вигулювати, я б взагалі розклеїлася.

Коли пролунав дзвінок у двері, я стрепенулася від надії: Ігор повернувся.

– А, це ти, Аліно, – мені важко було приховати розчарування.

– І я рада тебе бачити, – подруга все зрозуміла й ні крапельки не образилася.

Вона змусила мене вдягнутися й піти з нею погуляти, щоб розвіятися, все обміркувати, бо треба жити теперішнім, а не існувати в спогадах і роздумах, коли і що в наших стосунках з Ігорем пішло не так.

Ми зайшли в кав’ярню, зробили замовлення, ще й отримали запрошення від двох імпозантних чоловіків із сусіднього столика приєднатися до їхньої компанії. Я зміряла їх з голови до ніг іронічним поглядом, а подруга кокетливо усміхнулася на знак згоди й грайливо мовила:

– Якщо скріпите наше знайомство ігристим напоєм.

Але я вмить стерла усмішку з облич незнайомців:

– Шановні, подруга просто пожартувала.

– Аліно, – я не на жарт розсердилася, – невже ти думаєш, що в моєму випадку клин клином вибивають, коли в моїй уяві тепер усі чоловіки на світі – ловеласи і потенційні зрадники?

– Не суди про всіх по своєму Ігорю, а таки шукай йому заміну.

– Ніхто мені не потрібен, та кому я, в свої сорок два, потрібна.

– На кожний товар свій покупець, – не здавалася Аліна.

Та мене важко була переконати, я продовжували жити, як жила, поки подруга не взяла наді мною шефство і не заставила бігати щоранку та правильно харчуватися. Вона працювала тренеркою в дитячій спортивній школі, тож їй і карти в руки.

Минуло зовсім мало часу, а я вже стала стрункішою, бадьорішою і набагато впевненішою в собі, стала частіше гуляти з Альмою, гратися з нею. Одного разу я так захопилася, що не зауважила, як собака пошкодила лапу. Вона була занадто важка, щоб я змогла на руках донести її до ветеринарної клініки. На щастя, мене побачив чоловік із сусіднього будинку, люб’язно запропонував свою допомогу, ще й зателефонував знайомому ветлікарю. Яке ж було моє здивування, коли ним виявився колишній хлопець моєї доньки Артем, якому так безцеремонно Ігор вказав на двері. Я стала вибачатися перед ним за поведінку мого чоловіка. Він сказав, що не ображається, оглянув собаку, не виявив нічого серйозного, ще й запропонував відвезти нас із Альмою додому, тим більше, що має до мене серйозну розмову. Я думала, що він хоче розпитати мене про Юлю і про те, якою б гарною парою він був би для доньки. Дивно, чому Ігор так незлюбив його.

Але розмови в нас так і не вийшло. Я побачила світло у вікні моєї квартири. Це міг бути тільки Ігор. Тому я так в не запросила Артема на вечірній чай, а розмову перенесли на пізніше, домовившись зустрітися на нейтральній території.

Вдома мене чекав сюрприз: ні, чоловік не повернувся, а прийшов забрати решту своїх речей і також серйозно поговорити. Про поділ бізнесу і квартири. Я була ошелешена вже не стільки зрадою, скільки цинізмом, і вже готова була змиритися, та подруга порадила найняти адвоката й замінити замки. Я, звичайно, не хотіла діяти так радикально, але Ігор не залишив мені іншого вибору.

Яке ж було моє здивування, коли адвокат, якого порадила Аліна, виявився чоловіком, який допоміг мені з собакою, а також приятелем Артема. Він нічим не втішив мене в моїй справі, адже дочка вже повнолітня, а квартира оформлена на нього. Але те, що я почула від Антона(так звали мого адвоката), дало можливість зрозуміти, чому Ігор заборонив Артему навіть наближатися до Юлі. Адже його мама була якраз тією жінкою, заради якої він мене покинув. А ще я дізналася від Антона, що Артем пішов з дому, винайняв собі квартиру, коли дізнався про роман матері з батьком його коханої.

Прийшовши з роботи, я вирішила все розповісти дочці, але зв’язку з нею не було, а в новинах почула про цунамі. Вкрай стривожена, я зателефонувала Ігорю, але він не взяв слухавку, тоді подзвонила Артему, хоч не впевнена була, що він підтримує зв’язок із Юлею. На диво, хлопець був спокійний, запевнив мене, що з нею все гаразд, а до мене він має важливу розмову, тож просить про зустріч.

Я була і здивована, і збентежена спокоєм Артема, але все ж поспішила в умовлене місце. В цей час подзвонив Ігор, сказав, що був на об’єкті й не чув звука мобільного, запитав, що мені від нього треба і чи спілкувалася я з донькою, бо він не зміг з нею зв’язатися, вже хотів дзвонити в деканат університету. «Артем запевняє, що з Юлею все добре», – відповіла я і назвала адресу кав’ярні, де ми зустрілися.

– Якщо ви вже повідомили Ігоря Вікторовича, – сказав Артем, – то вже дочекаємося його. Я хотів, щоб це була тільки наша з вами таємниця, але задля примирення всіх це, мабуть, краще.

Ігор швидко примчав зі своєю другою дружиною. Порівняно зі мною, «принцесою Ді», це була «Каміла» для мого колишнього «принца Чарльза». «Це таки велике кохання, – зробила я висновок, – якщо Ігор не за красу так полюбив її».

Я якось зразу відпустила зі своєї душі його і перестала ненавидіти її.

– То ти таки спілкуєшся з Юлею? – майже хором запитала закохана пара.

– Їдьмо зі мною, там все зрозумієте, – тримав інтригу Артем.

Ми приїхали в медзаклад. Мною знов оволоділа тривога, поки в палаті я не побачила доньку.

– Ти не в Японії? – тепер уже ми з Ігорем одночасно запитали розгублену Юлю.

– Я вам усе поясню, – нарешті розговорився Артем, – це я організував фіктивний від’їзд Юлі. Ми з нею так кохаємо один одного, що не змогли б так довго бути окремо. Юля продовжує вчитися. Та коли вона дізналася, що батьки розлучилися, розхвилювалася, а в її стані це неприпустимо, щоб не зашкодило нашому маленькому. Так що вітаємо майбутню бабусю і дідуся.

Отак наше маленьке диво, ще не народившись, примирило дві родини. Я також не залишилась самотньою: взаємини з Антоном перейшли у русло, яке має завершитися нашим одруженням.