— Софіє, — його голос звучав так, ніби він щойно пережив довгу безсонну ніч, — ти повинна хоча б спробувати усвідомити, що ми з Вікторією зараз переживаємо. Це не просто застуда, розумієш? Це серйозно, і ми змушені думати про великі витрати. Нам потрібна сума, яка б покрила ці потреби, і ти єдина, хто може допомогти так швидко.

Я стояла на порозі своєї квартири, не в змозі зрушити з місця. Денис. Мій колишній чоловік. Він стояв тут, на моєму килимку, після шести років повної тиші, і просив у мене значну фінансову підтримку.

Його очі були наповнені непереборним благанням, але в той же час у них читалося якесь дивне, майже власницьке право.

— Ти не даєш мені усвідомити, Денисе. Ти вимагаєш, — мій голос був ледь чутним, я намагалася осмислити зухвалість цієї ситуації. — Усвідомити, що ти? Що тобі потрібно багато грошей?

— Ні, я не вимагаю! — Він підвищив тон, роблячи крок вперед, ніби намагаючись прорватися крізь мій захисний щит. — Я прошу! Прошу про допомогу для моєї матері. Твоєї колишньої ну, ти знаєш.

Колишня свекруха, мати мого колишнього чоловіка. Жінка, яка під час нашого розлучення була його активним консультантом із питання, “що саме” він повинен забрати із спільного майна, щоб його “нова сім’я” була забезпечена. І тепер він просив допомоги для неї. Ситуація була настільки абсурдною, що мені стало фізично зле.

Я провела рукою по волоссю. Мені тридцять вісім. Я успішно пережила складний життєвий етап, відбудувала своє життя і тепер насолоджувалася спокоєм, який я виборола. І ось цей спокій розбивається вщент одним несподіваним візитом.

— Чому ти прийшов до мене? — я нарешті знайшла в собі сили вимовити цю фразу. — Хіба не Вікторія, твоя теперішня дружина, повинна вирішувати такі питання? Хіба не ви разом будували це життя?

Денис зітхнув, ніби я була надзвичайно повільною дитиною, яка не розуміє очевидних речей.

— Тому що Вікторія не має таких ресурсів, як маєш ти, Софіє. Я ж знаю, що ти нещодавно отримала суму, достатню для нового старту, а конкретних планів у тебе немає. Ці кошти просто лежать. А нам вони життєво необхідні.

Ось воно. Збіг, який перестав бути збігом. Два місяці тому я продала квартиру, яку успадкувала від бабусі. Ця невелика, але дуже цінна для мене нерухомість, перетворилася на значну суму, що давала відчуття фінансової впевненості.

І він, мій колишній чоловік, якимось чином про це дізнався. Він знав ціни на нерухомість у місті, тому міг легко оцінити приблизний розмір мого капіталу. Цікавий збіг, правда?

— Ти. стежиш за мною? — запитала я, відчуваючи, як мене охоплює не гнів, а холодне здивування.

— Ніхто не стежить. У нашому місті новини швидко розходяться, — швидко відповів Денис. — Будь ласка, впусти мене. Це не розмова на порозі.

Я відступила, дозволяючи йому увійти. Моя маленька, затишна однокімнатна квартира, куплена мною в іпотеку ще до нашого шлюбу і самостійно виплачена мною за рік до розлучення, була моїм форпостом. Вона пережила його посягання. Він намагався розділити її як спільне майно, але не зрослося.

Ми сіли на кухні. Я заварила собі трав’яний чай, щоб заспокоїти тремтіння в руках. Денису я нічого не запропонувала.

— Денисе, ти маєш розуміти, наскільки це прохання є незвичним. Ти пішов, коли Вікторія чекала від тебе дитину. Ми розійшлися, і розійшлися дуже неприємно, приділяючи надмірну увагу поділу майна. Я відновила своє життя. Я зустрічаюся з приємним чоловіком, працюю, і ці гроші — це мій резерв, моя гарантія спокою.

— Я це розумію, Софіє, — він схилив голову. — Але я ж кажу: ми б тобі все повернули. Я не прошу подарунок. Це буде позика. Ми готові підписати будь-які документи.

— І скільки років, на твою думку, триватиме це повернення боргу? — я поставила чашку. — Яка фіксована сума? Якщо ви здатні щомісяця повертати значні кошти, то чому ви не звернулися до банківської установи?

Він відвів погляд.

— Ти ж знаєш, що в банку зовсім інші умови. Там потрібно віддавати з відсотками, і ніхто не братиме до уваги жодні «обставини». Ти ж наша.

— … наша колишня дружина, яка повинна виступити у ролі благодійника, — закінчила я за нього. — І без відсотків, звичайно ж. Де гарантія, що мені взагалі щось повернуть? Ти знаєш, скільки років я працювала і економила, щоб виплатити цю квартиру, поки ти.

Я осіклася, не бажаючи називати речі своїми іменами. Денис зрозумів, про що йдеться.

— Я шкодую про те, що сталося. Я тоді був іншою людиною, — його спроба виправдатися прозвучала непереконливо.

— Іншою людиною? — у моєму голосі зазвучала гіркота, яку я довго стримувала. — Коли ти збирав наші речі і сперечався про поділ побутової техніки, ти був дуже послідовною людиною. Ти намагався забрати ложки та виделки для своєї нової родини. Твоя мама, між іншим, тоді підтримувала тебе у кожному рішенні. Вона казала: “Денис, ти повинен взяти саме це, тобі потрібна основа”.

Денис розгубився. Він, мабуть, не очікував, що я пам’ятаю ті дрібні, але такі болючі деталі.

— Ми не про це зараз, Софіє. Ми про здоров’я!

— Я й не про минуле, Денисе. Я про логіку, — мовила я, дивлячись йому прямо у вічі. — Ти кажеш, що мені потрібно “усвідомити, що ви відчуваєте”. А мої почуття? Хіба мої почуття когось хвилювали, коли я переживала той розрив? Коли я самотужки намагалася відновити свій фінансовий і моральний стан, доводити своє право на цей мій дім, придбаний ще до того, як ти з’явився у моєму житті? Чи запропонував ти мені тоді хоч найменшу підтримку? Хоч найменшу суму на моє відновлення, або просто на знак співчуття? Щось сумніваюся.

Розмова тривала ще майже годину. Денис перейшов від благань до закликів до мого сумління, згадуючи “наше минуле”, “добрі часи”, намагаючись змусити мене відчути зв’язок, якого вже давно не існувало.

— Ти не така. Ти завжди була великодушною, — казав він. — Невже ти дозволиш цьому статися, якщо можеш допомогти?

— Я завжди була великодушною, — погодилася я. — А ти завжди був прагматичним. Саме твій прагматизм привів тебе сюди, а не моя великодушність. Ти знаєш, що у мене є кошти, і ти знаєш, що я не піду до поліції через неповернений борг. Ти шукаєш легкий шлях, Денисе.

Я пояснила йому своє тверде рішення.

— Я не дам тобі грошей, Денисе. Не зараз, не за таких обставин. Мої заощадження — це мій захист. Я не хочу їх віддавати у ризиковану позику, незалежно від того, про чиє здоров’я йдеться. Це моє право.

Денис встав. Його обличчя стало кам’яним. Вся його удавана м’якість зникла, поступившись місцем старому, знайомому мені виразу: злий, рішучий і такий, що не приймає відмови.

— Добре, Софіє, — промовив він, підходячи до дверей. — Ти подумай. Я зателефоную пізніше. Коли ти добре подумаєш і заспокоїшся.

— Ти почуєш те саме, — тихо сказала я.

— Подивимося, — кинув він і вийшов, залишивши за собою не лише зачинені двері, а й дуже неприємний осад.

Я стояла посеред кухні, де щойно відбулася ця гостра сутичка. Начебто я вчинила логічно: не хочу давати грошей і не дам. Маю на це повне право. Я захистила свій фінансовий резерв, який мені дістався не просто так. Я захистила свої кордони.

Я не хотіла допомагати ні йому, ні його теперішній дружині, ні навіть його матері, яка колись була настільки несправедливою до мене. Я хотіла лише одного: щоб він зник з мого життя, і так достатньо сил і здоров’я забрав свого часу.

Але на душі зараз дуже гидко. Я відчувала себе глибоко винною. Моя рішучість, така чітка під час розмови, почала розмиватися. Це ж мова про людину, яка колись була мені найближчою. Чи маю я право так жорстко відмовити, коли на кону — здоров’я?

Все більше і більше я замислювалася: а може, все ж допомогти? Так у минулому було багато неприємного, але чи принесуть мені користь гроші які могли б урятувати життя людині? Хай і не дуже мені приємній?

От як би ви вчинили на моєму місці?

Головна картинка ілюстратвина.