От зараз вона вже придумала сто відповідей на її скривлене лице:
– А, що це ви мені таке принесли? Це що за кусючий ліжник ви мені принесли? Це, щоб я й на ліжку спокою не мала? Людмило, я такого від онуків могла сподіватися, але ж не від тебе! Чи то ти так явно мені кажеш, що про мене думаєш?
Палавінь залила їй щоки і вона щось мимрила про те, що то дуже тепла річ і якраз зараз актуальна, бо вона ж жалілася, що в хаті холодно.
– То я вам натякала на генератор, а не на цю стидобу! Чи я тобі сина поганого виховала, що не вартую такої дрібниці.
– Мамо, та генератори зараз дорожезні, а по-друге, ще й нема і треба чекати місяць чи й два на доставку, а, може, до того часу все зі світлом стане добре.
– Або мене не стане, так, сину?, – колола свекруха.
Отож, йшли вони з дня народження, мов школярі, що налапали поганих оцінок і ще й батьків в школу викликають.
– Ну ти, Людо, й видумала нам всім прочуханку! Краще було нічого не дарувати, ніж той ліжник, – вже додавав чоловік.
– Вона б і до цього придерлася, ти ж знаєш, – відповіла вона, – Хіба тебе б не шпетила, ти це хочеш сказати?
– Ой, – махнув рукою чоловік, але вона знала, що це правда, бо найбільше він боявся маму образити.
– Не ойкай, а сказав би їй, що вже місяць без роботи, а генератор – то всі наші заощадження.
– Щоб вона ще більше переживала?
– Ну, хоча б, мене в цьому не винуватила.
– Сумніваюся, – ні цій фразі всі засміялися.
За ці роки Людмила вже змирилася з тим, що вона не дуже вигідна пара для Сергія і він вже би став чи не світовою величиною, якби не вона та її діти, саме так «її діти», бо рідні онуки так само не влаштовували свекруху, бо вдалися в невістку, а не в її родину. І ось так 13 років одне й те саме.
Людмила вже собі наперед готувала промову і репліки на її дорікання, але просто німіла перед свекрухою та її напором. Мовчки ковтала образу, а потім ще довго прокручувала кожне слово в голові і думала, як на наступний раз вчинити так аби її не спровокувати.
Раптом, вона стала мов вкопана – вона знала, що попереду її чекає кілька тижнів переживання та провина за свій недолугий подарунок.
– Ми вертаємося назад!, – впевнено сказала вона і подивилася на чоловіка, який вперше побачив в ній таку рішучість, – їй ліжник не треба, а я радо під ним грітимуся, розвертай машину!
Свекруха закліпала очима, коли побачила на порозі невістку.
– Щось сталося?
– Так, як вам ліжника не треба, то давайте нам, ми знайдемо йому раду…
– Та я вже його запхала в шафу…
– От і добре, – зайшла в квартиру Людмила, – Запакованим і заберем.
Але її чекала несподіванка – ліжник красувався на розстеленому ліжку і яскравів на всю квартиру своїми дзвінками.
– А що це ви, мамо, зробили, – засміялася Людмила.
– Що-що… Та ж не викидати, попробую як то під ним спати, – промимрила вже свекруха.
– То не забирати?, – взялася в боки Людмила.
– Та вже, як я у вас не вартую генератора, то хай буде і такий мізер.., – взялася за своє свекруха, але це бубніння Людмила вже не чула, вони всі сміялися і йшли з квартири.
Інколи, вчинок вартніший за всі думки опісля.
Фото Ярослава Романюка.