fbpx

Чому я одинока було мені зрозуміло і зрозуміло бабусі, але що вже було робити, коли нічого не зміниш вже. Я дуже любила бабусю, тому й не стала їй нічого говорити, а просто змирилася з тим, що на моєму щасті побудувалася не я, а моя мати

Бо якщо отак все розглянути, то так і виходило, що мати моя має нову родину, в якій немає мене, а за те я тепер самотня, бо як же інакше, коли я так вихована?

Мої батьки оженилися молодими, пожили кілька років і розбіглися. Мені було три, коли мама познайомилася з вітчимом, на той період бабуся вирішила, що я поки поживу у неї, щоб мама налагодила стосунки.

Бабусі на той момент було п’ятдесят три роки і вона мене виховувала так, щоб я в її ритмі, її уподобаннях і її переконаннях.

Дивно було бачити, як я маленька розмовляю так, наче поважна пані, не гасаю за голубами, бо можу замастити білі підколінки, а бабусі важко їх прати, зате я маю гарний апетит і бабуся мені не натішиться.

В вісімнадцять років я виглядала як панянка з рівною спиною, платтями і спідничками, невисоким каблучком і завжди з книжкою, щоб займати свій розум, а не очі.

Так, бабуся мене гляділа до такого віку, бо мама хоч і забрала була мене до неї жити, але ніяк вітчиму я не подобалася, а, коли на світ з’явився мій братик, то вже й місця в квартирі для мене було мало, а не лише в його серці.

Мені з бабусею було навіть краще, бо я її краще розуміла і прийняла її стиль життя. Я гарно в’язала, вишивала, ходила з нею в театр і на прогулянки в парку, читала книги, які вона рекомендувала і скоро стала копією бабусі, тільки набагато молодшою.

Бурні студентські роки мене навіть не зачепили, бо на вечірки я не ходила, адже не мала аж таких друзів серед одногрупників, всі хотіли мій конспект, але не йти зі мною кудись, адже я була надто правильна. Та й говорити з хлопцями теж не вміла, бо я їй про поезію, а вони вже й скисли.

Не було в мені ні легкості, ні жарту, ні стрункості…

Коли мені стукнуло тридцять п’ять, то ми обоє з бабусею зрозуміли, що перестаралися: вона в вихованні, а я в послуху.

Роблячи послугу моїй мамі, вона зробила ведмежу послугу мені і чітко це розуміла.

Ні, я тоді не подумала на неї, коли в двері подзвонили і на порозі став кур’єр. Я була переконана, що чоловік помилився дверима і квіти не мені.

– Слухайте, ви запам’ятайте мою адресу, якщо з вас вирахують вартість букету, – сказала йому я, – Бо у мене немає нікого, хто б мені отак просто та й квіти подарував, тим більше такі дорогі.

Я милувалася квітами, хай вони й чужі, але ж приємно помріяти, що ти комусь аж настільки подобаєшся, що він дарує тобі квіти.

І я зовсім по-іншому почувалася і на роботі, усміхалася і навіть причепурилася одягши свою плетену накидку… Йшла додому і як завжди цокотіла каблуками, милувалася містом і співом птахів, як давно я не помічала як навколо красиво.

І ось тут і розпростерлася. Добре, що не на проїжджій частині, незручно було перед іншими, бо ж наче мала, знову бабусі неприємності – капинки порвані і взуття порвалося, лишні гроші.

Коли кур’єр знову приніс квіти, то мені вже було не до жартів:

– Знаєте, заберіть квіти і подаруєте своїй дівчині, бо мені від цих надій лиш гірше, високо літаю, а потім отак, – я показала ногу в гіпсі, – Та й кому я потрібна?

– Могла б і взяти квіти, – пробурчала бабуся, – Я на них пів пенсії витратила…

– То це ти?

– А хто ж іще. Хотіла все виправити, показати, що ти чудова і всі навколо чи осліпли чи що… Пробач мені, дитино, пробач.

Ми обійнялися, бо ми любимо одна одну і це вже дуже багато.

На ранок бабуся прийшла в кімнату з квітами, тим самим букетом.

– Стояв на порозі, видно той чоловік його не забрав, – а далі вона підморгнула, – або зробив так, як ти й казала – залишив своїй дівчині?!

І як не дивно, але так і сталося. Володя переселенець і тому не знайшов роботи за фахом, бо кому ж у нашому місті потрібні ливарі. А от мені потрібен він, а я йому. Справді, дива трапляються.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page