Чому я перестала називати свекруху мамою, хоч ще до весілля їй так казала. Всі мені подруги заздрили, а я нахвалитися нею не могла. А потім таке сталося, що зрозуміла я – у мене, як у всіх.

Чому я перестала називати свекруху мамою, хоч ще до весілля їй так казала. Всі мені подруги заздрили, а я нахвалитися нею не могла. А потім таке сталося, що зрозуміла я – у мене, як у всіх.

Раніше я була впевнена, що витягла щасливий квиток. Мої подруги на роботі тільки зітхали, коли я розповідала про чергові вихідні з Наталією Петрівною.

— Уявляєте, — ділилася я, — мама Наталка мені вчора сама маски для обличчя накупила. Сиділи ввечері, серіал дивилися, огірочки хрумкали.

Я почала називати її мамою ще до того, як ми з Ігорем подали заяву. Моя власна мама пішла рано, виховувала мене бабуся — жінка добра, але дуже старомодна. Мені завжди не вистачало цього «жіночого» вдома. А Наталія Петрівна була ідеальною: доглянута, легка на підйом, завжди готова вислухати. Мені здавалося, що Ігор навіть трохи ревнує мене до неї.

— Ой, Лілю, подивишся ще, — казала мені Оксана, наша бухгалтерка. — Свекруха — це як весняний лід. Зараз блищить, а завтра провалишся.

Я тільки сміялася. Навіть коли з’явився Денис, нічого не змінилося. Наталія Петрівна прибігала після роботи, скидала свої підбори і одразу до візочка.

— Відпочинь, доню, — казала вона. — Я з малим на стадіон піду, повітрям подихаємо.

Минуло п’ять років. Денис підріс, вже ходив у садочок. А Наталія Петрівна вийшла на пенсію. Вона раптом затихла, а потім купила дачу. Невеликий будиночок, шість соток під містом.

Спершу я зраділа. Думала, будемо влітку там з малим відпочивати. Але все пішло інакше.

— Мамо, ми в суботу заїдемо? — запитала я по телефону у квітні.

— Ні, Лілю. Я там усе перекопала. Бруд по коліно. Нема чого дитині ноги бруднити.

— Та ми в чоботях.

— Не треба. Я сама ледь справляюся.

У травні розмови стали ще коротшими.

— Мамо, ви завтра приїдете на чай?

— Яке там «на чай», Лілю. Розсада помідорів переростає. Треба висаджувати, поки дощ не пішов.

— То ми допоможемо.

— Сама зроблю. Ви тільки під ногами крутитися будете.

Поступово я зрозуміла, що «мама Наталка» зникає. Замість неї з’явилася жінка в старій куртці з вічно брудними нігтями, яку цікавили тільки азотні добрива.

Одного разу в п’ятницю ми з Ігорем сиділи на кухні.

— Друзі кличуть у суботу на річку, — сказала я. — Давай Дениса до матері завеземо? Вона ж казала, що скучила.

— Я дзвонив, — Ігор відвів очі. — Вона каже, що в неї обробка від шкідників. Хімія всюди. Не можна дитині там бути.

Я відчула, як усередині щось обірвалося.

— Вона вже третій місяць його не бачила, Ігорю. Які шкідники?

— Ну, вона так каже. Їй зараз дача важливіша.

На роботі дівчата помітили зміну мого настрою.

— Що, Лілю, не чути дифірамбів про «маму»? — запитала Оксана.

— Не мама вона, а свекруха звичайна, — відрізала я. — Загрузла в своїх грядках. Ми для неї тепер — зайвий клопіт. Другу дитину планували, а як? Якщо від цієї допомоги — нуль.

Через тиждень стався фінальний акт цієї драми. Ігор прийшов з роботи і почав збирати сумку з інструментами.

— Мама дзвонила. Паркан впав. Треба поправити.

— Ми з тобою? — запитала я, хоча вже знала відповідь.

— Вона просила, щоб я сам.

— Чому?

— Каже, там завал. Дошки, цвяхи, іржава сітка. Боїться за Дениса.

— Ігорю, це брехня. Вона просто не хоче нас бачити.

— Лілю, не починай. Їй треба допомогти.

— Не поїдеш. Хай наймає когось, якщо ми їй такі заважаючі.

— Вона моя мати. Я поїду.

Він поїхав. Я проплакала весь вечір. Не через паркан, а через те, що відчула себе зайвою. Коли їй було нудно — вона була «мамою». Коли з’явилося хобі — ми стали чужими.

У неділю ввечері Ігор привіз відро огірків.

— Мама передала.

— Винеси на балкон. Я не буду це закривати.

— Ти чого? Вона старалася.

— Вона старалася для своїх грядок, а не для нас.

Наступного разу вона заїхала сама. Взяти ліки, які Ігор купував їй у місті. Я відчинила двері. Вона стояла в коридорі, засмагла, якась чужа.

— Привіт, Лілю. Як Денис?

— Доброго дня, Наталю Петрівно. Денис у кімнаті.

Вона здригнулася.

— Чому «Наталю Петрівно»? Що сталося?

— Нічого. Просто так правильніше. Ви ж тепер людина зайнята, у вас господарство. Не хочу порушувати субординацію.

— Ти образилася через ту дачу? — вона зітхнула. — Лілю, мені шістдесят років. Я хочу пожити для себе. Мати свій куточок, де ніхто не кричить і не просить їсти.

— То ви не пожили для себе, коли ми були «донькою» і «мамою»? Чи тоді вам просто було нудно?

— Ясно, — вона поклала пакунок на тумбочку. — Коли охолонеш — подзвони.

Вона пішла. Ігор намагався щось довести, але я просто перестала слухати.

Тепер ми спілкуємося сухо.

— Мама питала, як справи, — каже Ігор.

— Нормально.

— Вона кличе на вареники в неділю.

— Їдь сам. У мене плани.

Я більше не називаю її мамою. І подругам про неї не розповідаю. Коли питають, просто знизую плечима: «Свекруха як свекруха. Нічого особливого».

Я зрозуміла одну річ: чужа мати ніколи не стане твоєю, скільки б масок ви разом не перепробували. Це була гарна гра, але декорації змінилися, і вистава закінчилася.