Чорногорія вражала їх надзвичайною красою. Містечко на березі Адріатичного моря нагадувало всесвітній фруктовий сад, тут плодоносили навіть банани.

Екзотичні кактуси та пальми росли в сусідстві зі звичними для українців деревами, кущами й квітами.

Це був найкращий подарунок чоловікових батьків на 10-річчя їхнього весілля. В родині вже підростало двоє дітей – Давидко та Евелінка.

Спочатку батьки вмовляли залишити внуків у них, але дійшли згоди, щоб їхали з дітьми. Подружжя вперше побувало за кордоном за туристичним туром.

Марко до цього розвивав свій бізнес, Катерина виховувала сина і доньку, планувала повернутися на роботу, подружжя допомагало батькам у господарстві, от вони й віддячили їм двотижневим туристичним туром у наймальовничіший куточок Європи.

Протягом цих двох тижнів Маркові й Катрусі пощастило познайомитися й подружитися з родиною українки Тетяни та її чоловіка, чорногорця Мілана. Виявляється, Таня була родом із сусіднього села, в цій балканській країні перебувала у відрядженні, тоді й познайомилась з майбутнім чоловіком, стала працювати в його бізнесі.

Подружжя були ровесниками, мали дітей приблизно одного віку, то й інтереси в молодих людей були однакові. Відпочинок вдався на славу. Прощаючись, молоді люди обмінялися контактами.

Повернувшись додому, діти й внуки ділилися яскравими враженнями з дідусями й бабусями, планували вже наступний відпочинок провести в Чорногорії й погостювати в нових друзів.

Подружжя стало непогано заробляти. Батьки кожного з них були ще при повному здоров’ї, господарювали на благодатних землях їхньої Чернігівщини, тож змогли підтримувати своїх дітей, коли через карантин їхній бізнес зазнавав невеликих збитків.

Мали проблеми в плані доходів і їхні чорногорівські друзі. Тому свій відпочинок друзі відклали до кращих часів.

Коли невидимий ворог почав відступати, справи швидко налагодилися. Знову молодими людьми щось планувалося. Так коли видимий ворог вторгся, було вже не до жартів.

Тетяна з Чорногорії пропонувала переїхати до них. Але родина спочатку з Прилук переїхала до батьків Катрусі. Та й там не відчували себе в повній безпеці. Тато й мама казали, що нізащо не покинуть домівку, мають надійні підвали в разі чого, а дітям з онуками радили їхати на захід країни.

Деякий час сім’я замешкала в чоловікової родини, але покращення ситуації не відчувалося. Батьки Марка також навідріз відмовилися від’їжджати, тримала їх добротна хата й чимале господарство, а молодому подружжю також радили на своїй машині виїжджати з Чернігівщини.

Чорногорівські друзі знову пропонували приїжджати до них. І Катерина зважилася перетнути з дітьми кордон. Марко, попрощавшись з дружиною, сином і донькою, повернувся, щоб мобілізуватися або волонтерити, як уже вийде.

До містечка Герц приїхало вже чимало українців. Чорногорівці зустрічали всіх дружелюбно, всіляко підтримували і на рівні влади, і просто завдяки їхній людяності і гостинності.

Катруся з дітьми була ще й зігріта ласкою співвітчизниці та її чоловіка Мілана, який активно взявся допомагати біженцям. Він багато розповідав, що прийшлося пережити його родині під час сумнозвісних подій на Балканах у 90-их роках минулого століття, тож добре розумів українців.

Лагідний клімат Чорногорії навіть у березні тішив весняним теплом, але на серці в Катрусі ще вирувала лютнева холоднеча від неспокійних новин. Марко на мобілізацію у військкоматі був п’ятий у черзі, ще невідомо, чи взагалі його призовуть, тому чоловік весь свій час віддавав волонтерському руху, дружину заспокоював, як міг.

Коли з України почали надходити обнадійливі звістки, в багатьох свівітчизників уже був чемоданний настрій.

Законодавство країни дозволяла українцям залишатися до 90 днів. Але знайти там роботу жінкам з дітьми було нереально, а жити з волонтерської допомоги не хотілося. «Додому, додому, додомоньку», – аж виспівала їхня душа, хоч з Батьківщини лунали заклики не спішити.

Не була винятком і Катруся. Як тільки почула, що Чернігівщина звільнена, зібрала валізу – і в Україну. Навіть настійливі прохання друзів залишитися не переконували. Катруся допомагала їм у бізнесі, і Мілан пропонував їй зарплату, але жінка вважала, що з її боку це означало б зловживати гостинністю.

Діти їхні здружилися, чорногорська мова була зрозумілою, тож ніякого мовного бар’єру не відчувалося. Але тягнуло в рідні Прилуки, до батьків у село. Ейфорія від успіхів ЗСУ, надія на швидку перемогу оживала в серці.

Сьомого квітня, на Благовіщення, Марко зустрів своїх рідних. Проїжджаючи весняною Чернігівщиною, вони спостерігали, як, незважаючи ні на що, люди сіяли й садили, готувалися до Великодня.

Переживши нелегку зиму, сім’я Марка й Катерини, як і абсолютна більшість українських родин, готується до Світлого Воскресіння.