Чотири роки тому я розійшлась із чоловіком і переїхала разом із дітьми до мами в село. Хатинку ту мама придбала лиш. Маленька і старенька вже. Паркан похилився, та й ремонту не бачили ті стіни давненько. Заходилась я у кожному куточку лад наводити, та до толку все робити. За ці роки не тільки дім розбудувала, а й сад посадила і подвір’я не впізнати. А нещодавно тут таке дізнаюсь, що прямо й не знаю, як мені бути далі.
Дім наш п’ять років тому вогонь забрав. За якусь годину не стало усього що нажили тато із мамою за все своє життя. Ото лиш сарай і вцілів, а усе інше чорним згарищем стоїть і досі.
Я тоді саме в декреті із меншим сином було, то єдина на що нам із мамою грошей вистачило, то це невелика хатинка на окраїні нашого села. У нас місцина курортна, то й хати дорогезні. Брат допоміг там із меблями якимись, люди знесли хто що міг. Так мама і зажила на старості років на всьому чужому. Хто б подумав, адже скільки труда вложили вони із татом у наш гарний дім. Але що поробиш?
А потім чоловік мені на двері вказав, бо знайшов собі нову дружину. Бачте, я занадто швидю життя. За сім років шлюбу вже двійко діток маємо, а він ще молодий і сорока не має Не хоче він молодість покласти на пелюшки і садочки, от і вирішив, що шлюб був помилкою.
Ну а я що? Звісно, не надто приємно таке почути від людини з якою йшов під вінець, аби усе життя прожити, але як так, то що я зроблю. Хоч і в декреті я була, але працювала. Замовлення йшли стабільно, і я не переймалась де гроші братиму. тож сміло вирушила до мами в село. Головне, аби інтернет був, а там розберусь.
Дім у мами старесенький, паркан похилився, води у хаті не було. Закотила я рукава і вперед до роботи. За чотири роки нашу господу і не впізнати: добудували дві кімнати, вбиральню і ванну зробили. Двір до ладу привела і сад посидила великий. Рослини з усієї України виписувала найкращі. Минулоріч уже й яблука на зиму свої до погреба спустили. Краса!
А тиждень тому прийшли на гостину до нас брат із жінкою своєю. У нас саме закінчували майстри альтанку в саду і дитячий майданчик для малих. Я повела гостей обновки показати, не вихвалялась, навпаки. Дуже щаслива була, і хотіла, аби вони зі мною пораділи.
Брат пішов щось до майстрів уточнити, а ми із невісткою стояли віддалік і тут вона видає:
— А що це ти тут так стараєшся, порядки наводиш? Чи думаєш, що тобі усе дістанеться врешті, бо ти тут бігаєш і щось робиш? Мама у вас одна на двох, Олю. І спадок буде на двох.
Я отетеріла. Мама моя має лиш шістдесят років. Так, не юна, але й про те щоб думати як буде зі спадком думати зарано. Та й я, якщо вже геть відверто, й справді вважала, що житиму у цьому домі, адже тут кожен куточок моїми руками зроблено і до ладу доведено. А тут такі слова?
Навіть і не знаю, чи слід мамі переказувати, що від братової почула? Вони між собою не погано ніби, нащо вносити негаразди в сім’ю.
Та й сама про своє життя задумалась. Вклала скільки коштів і здоров’я у все… З мамою поговорити, але як то виглядатиме?
Ой! Краще б я того не чула, бо тепер і охоти ніякої хоч щось робити не маю.
Підкажіть, як мені бути тепер? Як правильно вчинити, аби потім не залишитись із носом з такою братовою?
Галина Т.
Головна картинка ілюстративна.