Чую їхню розмову і розумію, що ніхто ні про що не домовляється. Брати мого чоловіка просто розповідають коли і як привезуть до нас їхню маму і навіть готові мою працю “оплачувати”. Правда, кожен сказав, що часи нині важкі, та й чоловік мій син, як не як, тож не більше тисячі кожен зможе перекидати. У мене аж в очах потемніло від обурення. Вийшла і все як було їм розповіла.
Останні сім років мого життя я когось доглядала. Спочатку була змушена звільнитись із роботи через недугу мого свекра. Він людина у віці, сам ходив, але все на світі забував. У матері чоловіка було слабке здоров’я, вона сама ледь ноги переставляла, то я свекру за няньку була.
Потім злягла раптом моя мама, то я її до себе забрала і свекра ми сюди привезли, бо ж я не могла набігатись туди-сюди. Важко було і фізично і морально. З мамою мені сестра ще допомагала, приїжджала часто, підміняла, а от зі свекром ми всі вовком вили. Він нічого не розумів уже. Що немовля, ні тобі вдітись, ні поїсти спокійно.
А потім до повного “щастя” ще й чоловік мій занедужав. Як я все те пережила, сама не розумію. якщо чесно. Низький уклін сестрі моїй, бо поки я у стаціонарі коло чоловіка була, так вона удома в мене і з мамою і зі сваьтом моїм була. Вихудла за тих три тижні і сказала, що такої “веселої” відпустки ще в житті не мала.
Відтоді чоловік мій пересувається насилу, а рік тому і мами не стало. Свекор останні місяці дуже здавати почав, аж поки не зліг геть. Пів року йому ще було відведено і його гне стало.
Оце справили сороковини по ньому, як чую я розмову між моїм чоловіком і його двома братами. обговорюють вони те, що мама їхня у віці і сама вже не справляється.
— Оце сьогодні посиддимо, – чую від них, – А взавтра із самого ранку перевеземо її до вас. Не може вона сама вже і підлоги підмести. Важко на це дивитись. А біля вас їй добре буде, та й село рідне, всі сусіди знайомі.
Уже вони й вирішили скільки грошей даватимуть на мамине утримання і де вона у нас в хаті спатиме. І все б нічого, але в мене ніхто навіть не питає. Приїхали два пани і постановили. Все руками розвели і вже взавтра ввечері їхати в свої міста зібрались, бо тут уже все вирішено у них.
А чоловік мій? Сидить киває підтакує. таке враження, що так воно і бути має.
Може і не треба було так різко, але мій стан зрозуміє лиш той, хто через таке пройшов. У мене аж в очах потемніло.
— З мене досить, – кажу і голос свій не впізнаю. – тата я вам догледіла сім років, не соромно ще й маму сюди везти? Я перед свекрами обов’язок свій виконала повністю. Все, Тепер, хлопці, ваша черга.
Чоловік мій аж почервонів від обурення. Не брати його, а він почав казати, що так не можна, що то мама його і він зобов’язаний.
— Ти зобов’язаний, – кажу, – Не я. Але ти сам ледь ходиш. Права сторона он не працює зовсім. А тепер скажи, на чиї руки твоє зобов’язання піде?
Тепер у селі на мене люди косо дивляться. Ще б пак, адже свекруху мою чужа людина доглядає – брати найняли. Чоловік дуже незадоволений і кожен хто мене стрічає про одне і те ж мову заводить. Не можуть зрозуміти чим переді мною так свекруха завинила.
А тепер скажіть, хіба я теж не людина? Хіба брати чоловіка не такі самі діти? Чого їхніх дружин не обговорюють, а от я з усіх сторін не така?
Мене так важко зрозуміти? Ви б на моєму місці як вчинили?
Маргарита Р.
13,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
