Я навіть не задумувалася над тим, що говорила, бо насправді просто переказувала історію, яку почула в автобусі. Подумала, що своє щастя я цілком можу виправдати чудом. А чом би й ні? Для мене це чудо і думаю, що Бог навернув мене до такого вчинку сам. Але тепер, коли вже роки пішли до заходу, то я думаю про те, чи мій вчинок не буде моїм найбільшим гріхом? Послухайте мою історію і скажіть, що ви про це думаєте, чи варто мені висповідатися, чи нема шансу на прощення.
Жили ми з чоловіком дуже добре, гарна робота, зарплата, дали нам квартиру, як молодим спеціалістам. Могла собі дозволити й взуття заграничне і телевізор кольоровий, але не могла мати головного – дітей.
Скільки я не обходила спеціалістів, вже й чоловік перевірявся, але всі казали одне – ви обоє здорові і з часом матимете дітей.
Але вже мені й за тридцять і вже й близько до сорока, а дітей нема.
Ми й на води їздили і на моря, і народні всі методи перепробували. Чоловік вже й змирився, а я не можу. Я дуже хотіла дитину.
Моя свекруха так між іншим щось говорила за чудодійні ікони та святих. Але я в це не вірила.
– Олесю, ти ж їздиш в Київ по роботі, то зайди в Лавру та помолися. Це тобі нічого не вартуватиме.
– Ага, хіба посади, – казала я.
Але таки вирішила піти, а чом би й ні. Як не дивно, але там були також і такі жінки, як і я, які не знали до якої ікони прийти і просити про найзаповітніше бажання. Я вирішила біля всіх покласти свічки і просила про одне – про дитину.
Але на моє велике розчарування, нічого не сталося. Ні через місяць, ні через два, ні через три…
Одного разу я поїхала у відрядження в Тернопіль і там була тиждень. За той час біля мене увивався один чоловік, який був дуже схожий на мого Дем’яна. І тоді у мене в голові й виник план.
Я їхала додому певна в тому, що у мене буде дитина. Я була така заглиблена в себе, що тим жіночкам, які попереду мене сиділи і ні на хвилину не замовкали, довелося добряче підвищити голос аби до мене дійшло їх запитання:
– Ви теж з Почаєва їдете? Я кажу товаришці, що такі лиця у людей, які їдуть зі святих місць… Ви знаєте, моя знайома ніяк не могла мати дітей, то вона дванадцять разів їздила до Почаєва і таки привела на світ дитину! А ви кажете!
Я зрозуміла, що цим панянкам не так вже й важлива моя відповідь, тому просто кивнула. А далі про себе й подумала – ось і чудодійна причина!
Вдома я сказала чоловікові:
– Любий, ти вір чи ні, але я була в Почаєві і мене запевнили, що цього разу точно у нас буде дитина.
Чоловік не вірив, але старався. І через місяць я йому сповістила радісну новину. Він був просто вражений, свекруха так само. Але я теж їй переказала ту історію з прощі.
Наш син Олег копія батька, Дем’ян в ньому душі не чує, свекруха так само певна, що онук її надія.
Всі були щасливі. Наше життя набуло нового сенсу і нової радості, якої у нас не було. Син виріс, женився і ми вже маємо двох онуків. Дем’ян найкращий у світі дідусь. Свекрухи з нами вже нема.
Звичайно, що я нікому не розказувала свою таємницю, а наш випадок став приказкою людям, які надіються стати батьками. Мені від цього завжди було трохи не по собі, адже Бог дав нам свобідну волю і ми маємо самі нею скористатися, а не лише молитися.
Проте, останнім часом я думаю, а чи не буде моє щастя в очах вічності чимось таким, що стане мені ? Я роки не сповідалася і рідко відвідую церкву, але тепер думаю чи не пора мені вимолювати прощення і чи є надія на те прощення? Як ви думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота