Моя прабабуся Марія ростила бабусю сама – дідусь так і не вернувся з Першої Світової. Що вона могла дати дитині, гаруючи зранку до ночі на колгоспному полі? Віддала дитину в школу і тоді прийшло полегшення, бо знала, що там дадуть шматочок хліба.
Хата взимку промерзала через глиняну підлогу і лише піч рятувала, проте й її треба було чимось топити, а жінки без чоловіка могли тільки гілки невеликі по підлісках збирати.
Прабабуся була ще молодою, але тяжка праця швидко з’їла її красу та стрункий стан. Хто міг посвататися до такої бідноти?
Звичайно, такий самий бідар і такий знайшовся – посватав мою бабусю Надію колгоспний фірман Василь, який рахувався за чоловіка.
Але насправді, обидві жінки просто тягли в своїй малій господарці і його роботу, бо Василь заглядав до чарку. Проте, жінки були раді й такому, бо взагалі думали, що бабусю ніхто вже в двадцять вісім не візьме за жінку.
Хоч Василь і за холодну воду не брався, але всім жалівся, що жінка його ніяк хлопця йому не дасть, а все дівок і дівок.
Четверо дівчаток бавилися на холодній долівці, поки мати й бабуся на колгоспному полі працювали, а батько й не звертав на них більше уваги, ніж на кошенят, що приводила кішка.
Здавалося б, дівчата мають вирости і ніколи не мати в домі такого чоловіка, як мій дід. Та де там!
Всі, всі вони живуть з чоловіками, такими ж як і мій дід!
Моя мама була найстаршою, тому заміж пішла найшвидше. Звичайно, не від великої любові, але аби втекти з тої холодної глиняної опори, на якій трималася вся їхня родина.
Батько мій працював далеко, тому приїздив додому лише на вихідні і кожного разу не тверезий. Оскільки мама була в невістках, то думала, що свекруха якось сина нарозумить, проте та казала:
– В доброї жінки чоловік непитущий!
Уявляєте, як воно – знати, що це ти і твоє нещастя, яке ти притягла за собою і є причина того, що твій чоловік поступово стає отаким.
Не було їй життя ні від чоловіка, ні від свекрухи:
– Не був мій Іванко таким. То життя з тобою його таким зробило!
Мама взяла мене маленьку за руку і ми поїхали в місто в маленьку кімнатку в гуртожитку. Мама працювала на заводі і єдиним сенсом в житті бачила те, що моє життя має бути кращим:
– Я працюю аби тобі не довелося так тяжко працювати. Ти будеш жити легше – я точно знаю.
Вона отримала однокімнатну квартиру і ми жили там удвох.
Тепер. Коли я дивлюся назад, то мені хочеться спитати:
– Мамо, як моє життя могло бути легшим, коли були дев’яності, криза 2008, революція 2014 і вiйна?
Видно, я таки маю жити лише в нещасливих обставинах.
У мене професія бібліотекаря, я нещасний бюджетник, який має право на відпустку і вихідні в обмін на мізерну зарплату і примарну пенсію.
Для себе я вирішила, що книжки мене рятують від цієї доволі несприятливої реальності.
У мене немає родини, немає коханого чоловіка і дітей. Мабуть, через те, що я хотіла любити свого чоловіка.
Виходить, любити – це неймовірна рідкість чи я просто не знаходила такого?
Мені скоро сорок, а на горизонті абсолютно нікого. Мама вже просить аби я просто привела на світ дитинку.
Не має значення від кого, а ми роститимемо та радітимемо.
І от я не знаю для чого ще одне життя будувати на цеглинах з доволі несприятливого досвіду? Я бачу по собі, що на такій основі нічого доброго не будується. Що я їй дам, окрім життя? Який спадок залишу, який старт в житті дам? Де гарантія, що вона буде щаслива, ця маленька душа?
Фото Ярослава Романюка.
