fbpx
Історії з життя
Чи нормально просити у 55-річного татуся про допомогу з маленьким сином

Мені 39 років, чоловікові влітку виповнилося 55. Не так давно ми стали батьками довгожданої дитини. Той, хто чекав на появу малюка десятиліття, зрозуміє мене.

У нас з чоловіком значна різниця у віці. Він у мене – і перший коханий і перший чоловік, я у нього друга дружина. У першому шлюбі дітей не було, на питання чому, знизує плечима. Чи то не хотіли, чи то не вийшло.

Ми почали думати про маля через кілька місяців після весілля. Проліт, знову проліт, і знову. Спочатку мені здавалося, що часу у нас ще досить, адже я ж молода, а здоров’я матері – найважливіше, але потім фахівці почали квапити, ніби як подивіться на чоловіка, ще чуть-чуть і не встигнете.

Почалися різноманітні спроби.

Весь цей час я шукала способи ефективного вирішення проблеми, гештальт-терапії тощо. Весь мій світ крутився навколо майбутнього малюка, а життя чоловіка практично не змінилася. Ні, він слухняно ходив зі мною всюди, проходив огляди, але сам нічого не робив, не прагнув дізнатися, тему перший за вечерею не підіймав. Ніби як немає і немає.

Я все це до чого. Ми все-таки стали батьками. З’явився син. Будні виявилися нелегкими, спить погано, їсть погано, почали докорм сумішшю, проблеми з животиком… І весь цей час я одна з малюком. Чоловік постійно говорить, що втомився, що хоче поспати вдень або хоче прилягти вже в 7 вечора. Попросив мене з’їхати на час в сусідню спальню, тому що дитина йому заважає.

Від нього є допомога, але вона якась дідівська. Ніби з боку, без безпосередньої участі, сказати: «Ой, хто це тут у нас такий карапузик» і піти далі. Мені плакати хочеться, а попросити про нормальну допомоги не наважуюся. Тільки зараз зрозуміла, що йому влітку вже 55, напевно, це логічно, що він хоче відпочивати більше. Як би ви вчинили на моєму місці?

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook