fbpx

Чи то через те, що вона була єдиною дитиною, чи то батьки так боялися аби донька не «принесла в подолку», але виховували Надію в неймовірній строгості та послуху

Батьки були заможні та ще й мама вчителька, тому марку мусили тримати. Ніхто ніколи не бачив Надію за якимось ганебним заняттям чи негідною поведінкою, перша в школі, перша на шкільних виступах, бо гарно співала і декламувала вірші, перша мала й мати найкращого хлопця в селі. Але всіх кавалерів мати бракувала, а як бачила якого настирного, то йшла до його батьків та ганьбила на пів села. Після таких пригод ніхто з Надійкою й знатися не хотів. Виглядало, що дівчина, мов лялька, нічого не сприймає живого і емоційного, а просто виконує накази.

Поїхала вона вчитися в обласний центр і тут вже злі язики казали, що дівчина пуститься берега. Але ні, приїздила слухняно кожні вихідні додому та тішила батьків успіхами й червоними дипломами. Вже батьки допитуються, чи нема ніякого гідного хлопця на потоці, але – ні.

Закінчила Надійка університет і вже й на роботу в школі влаштувалася, але натяку на кавалера нема. Батьки вже їздили до неї в місто та обдивлялися її кімнатку в гуртожитку, ніби у монастирі – все акуратно і нічого лишнього.

– Надійко, донечко, може би ти десь в ресторан пішла та погуляла, – просить мама і тато, але донька тільки усміхається тихо та хитає головою.

І тридцять стукнуло і сорок, а Надійка вчить чужих діточок, вчителька знатна, до якої батьки мало не б’ються аби дитина у неї вчилася, але своїх діток нема.

– Надійко, – просить мама, – Ти не молодієш, а ми тим більше. Як не можеш знайти чоловіка для життя, то знайди хоч батька для своєї дитини.

Але Надійка тільки усміхається та хитає головою:

– Мамо, не маю я часу на своїх дітей, вся в роботі, та й пізно вже… Та й що про вас люди казатимуть?

Мати тільки скрушно хитала головою, а батько давно купував цукерки чужим онукам, бо не міг своїх діждати. Чи знала Надійка, що батько і мати спирають один на одного, що так дочку виховали та залякали, що ніякого кавалера не треба їй? Може й знала, але що то таке було, чи звичка чи справді батьківська наука.

Відійшов у засвіти батько і мати теж готувалася за ним і попросила доньку приїхати:

– Донечко люба, прости мене, що так твоє життя пройшло і ніякої радості не буде вже. Ти була моєю радістю і втіхою, а ти не маєш нікого. Як мені шкода, що так все вийшло…

– Мамо, я вам пробачаю. Не карайтеся, бо є в моєму житті і любов, і радість. Та не було як вам похвалитися, бо нема чим – я давно люблю одруженого чоловіка, а він мене. У нього є діти, дружина, а я так, погріюся біля нього і все.

– Чого ж ти не привела маля на світ?

– Боялася, що про вас говоритимуть люди, бо вийти заміж за когось просто не могла собі уявити. А, коли перестала боятися – вже він не хотів, а далі вже й я не могла… Мамо, все у мене буде добре і є добре, не переживайте…

Матір ще не довго переживала за доньку, згадувала, як тішилася дитиною, як хвалила за кожен успіх, як молилася за її щасливу долю. Весь світ тоді здавався не гідним її доньки, вона хотіла аби та була не просто щаслива, а неймовірно щаслива.

Як би вона не страшилася того, що є тепер, але розуміла, що по-іншому не виховала б її, якби все почалося знову, вона так само сиділа б на лавочці під горіхом і чекала, як вона з подругами вертається з клубу і дякувала богу, що поруч нема ніякого лобура, який би закрутив їй голову.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page