Якось Галинина коза вкотре урвалася та полізла до Миколи в сад яблуні об’їдати. Поки Галина побачила, поки старенька докульгала, було вже по козі. Як і грозився Микола – вчинив.
Поплакала Галина над козою та покликала зятя аби хоч на тушонку пустити, бо вже годувальниці у них немає.
– Я вам, мамо, казав, що ви вже не до кози, – говорив зять, – були б продали, то гроші б мали, а так тепер ще думай, як її приготувати.
– Як би не було, – говорила жінка, – але так не робиться. Ще він мою козу тяжко згадає.
Чи то в час такий сказала, що збулося, чи такий мала розпач і накликала на Миколу біду – не відомо. Час летів, але вже Галина та Микола не пускали один до одного бавитися онуків та дітей, скільки курок один одному перетовкли – не перерахувати, а скільки сварок було за межу – не злічити.
В Миколи підростала донька до віддавання, а в Галини онучка була такого ж віку. Онучка віддалася, вже всіх одноліток Миколиної доньки забрали, а та дівує. Марія, дружина Миколи пішла по бабках і ті їй сказали, що дуже добре нашептано та пороблено і лиш за великі гроші можна той «вінець» зняти.
Ходив Микола на город, заглядаючи, чи нема де курки Галининої аби на комусь відігратися – пів свині пішло на ті ворожки, а дівка й далі дома.
Та ось засвітило сонце й на його обору і вже мають прийти свати. Лагодяться та варять і печуть: Микола вже й курей не пильнує, а лиш попахкує. Прийшла неділя – сватів нема, пішов Микола назустріч, може, заблудилися, бо з чужого села – нема.
Чи то було правдою, чи ні, але щось таке говорили, ніби Галина наговорила на них тій жінці, де брала молоко. А та мала сестру, віддану в те село, а сестра мала за куму матір молодого. От і не захотіли люди мати справу з такою родиною.
Що було в Миколиній хаті – не переказати: донька плакала, жінка собі, а Микола лише жилваками ходив, бо знав, хто в усьому винен.
Прийшла весна і оранка та традиційна сварка за межу і курей. Якось чи то трава була висока і Микола не помітив, що там Галина, чи то він цілив у курку та й перекинув. Але факт той, що Галина лише охнула і через кілька днів баби не стало.
Донька Галини, Оксана, викликала міліцію і Миколу забрали.
Жінка з донькою не змогли далі жити в селі та поїхали до міста і там жили, а колись добра господарка поросла хащами та запала. Зайці об’їдали кору яблунь, а сусідські дітлахи ламали гілля, коли лазили яблука трусити.
Через п’ять років Микола вернувся до рідної хати, зморений і зістарілий. Казали, що не зміг жити з жінкою в місті і дуже хотів до своєї господарки. Старався, як міг, але господарка хоче не лише чоловічих рук, але й підмоги жіночих.
На роботу його брати не хотіли, а на пенсію він ще не заробив. Щоб якось себе прогодувати тримав цапа, який продовжував об’їдати його яблуньки та рватися в капусту до сусідів. Микола бігав за ним та кляв і кожного разу згадував Галину недобрим словом, бо саме вона зруйнувала його життя.
Фото Ярослава Романюка.
