Чи то він завше був таким а я не помічала, а чи заробітки мене змінили? Думала, що все те перетреться. стерпиться, злюбиться, але, мабуть, уже не в моєму віці. Одного дня я склала свої речі і поїхала в столицю де придбала собі квартиру. І раптом, із найкращої мами, та прекрасної дружини я для всієї своєї сім’ї стала не такою. Кожен вважає за потрібне мене виховувати.
Двадцять два роки я була в Італії на заробітках. Поїхала ще коли і сорока не було, а повернулась уже під 60. Хоч і казав мені чоловік, що я ще б могла попрацювати, але вже більше шиї гнути, та прислуговувати я не могла.
Чи то жарт скільки часу у наймах? Так, зарплатня була дуже хороша в мене, але й не з заліза ж я зроблена. Остання старенька яку я гляділа ну така вже сеньйора була гонорова. що край. Не ходила, родичі навідувались лиш раз на тиждень, зате я була поруч. ой, що тільки вона не вигадувала, чого тільки не чудила.
Зрештою, я таки не витримала і після п’яти років от такого “щастя” заявила, що йду з тієї роботи і їду додому. Ще шматок здоров’я поклала на те, аби дочекатись виплат які мені по закону належали. Як тільки гроші у мене були, то я вже й повернулась в Україну.
Ні чоловік, ні діти, не підтримали такого мого рішення:
— Побула б ти ще там, мамо, – говорили в один голос, – Часи такі складні. Хто зна чого чекати далі, а ти все ж завжди мала там гарні гроші. Тут ти таких не заробиш.
Ну звісно ж не зароблю. я це розуміла і добре, але тим не менш усе одно приїхала. За ці роки я дітям придбала по квартирі і по машині, та й собі відклала гарну суму, тож знала, що повертаюсь не з порожніми руками.
І знаєте, приїхала я у свій дім, ходжу своїми кімнатами, все довкола моє, все рідне окрім чоловіка.
Павло постарів, характер геть зіпсувався. Та ще й звик жити сам, тож я не могла і ложки перекласти як мені зручно, аби не чути його невдоволене бурчання.
Надумала квітник посадити, так вислухала стільки негативу, що аж сльози полились. Придбала у сусідки кілька дерев для нашого саду, посадила, навіть, а він їх із землі дістав і викинув. Бачте, у нього все уже є а я своїм втручанням лиш псую.
Ну, думаю, то в мене від того, що я давно з ним не жила під одним дахом. Я ж його люблю, ніби як, він мій чоловік зрештою, буду терпіти і чекати, притремось.
Однак, нічого не вийшло. Я уже я так і сяк. а він одне – він у домі господар, а тут йому між ногами плутаюсь і заважаю. Дійшло до того, що мусила питати, а чи можу узяти лопати, а чи дозволить скористатись сапою, бо ж у нього воно усе для різних потреб, хай і придбане за мої гроші.
Потерпіла я рік, а потім махнула рукою. Так уже він мені вбуркотівся, та вгаркався, що я узяла та й поїхала в столицю. Чого туди? А сама не знаю, можливо тому, що ніколи в житті в кіно не була, от і захотіла пожити там де все те під рукою.
Завдяки подрузі придбала квартирку невеличку. зробила ремонт косметичний і зажила собі спокійно, тихо і розмірено. Ніхто тобі не виїдає сіру речовину ложечкою чайною, ніхто не питає чого сплю довго, а чи встаю зарано. Ні перед ким не тримаю відповідь за те, скільки я крупи у суп насипала, а чи чого так багато картоплі використала. Тиша і краса. Краса і тиша.
От тільки раптом я після того, із завжди доброї мами, до якої діти телефонували тричі на день, та з хорошої жінки з якою мій чоловік планував і узгоджував витрати, перетворилась на не дуже хорошу людину.
Діти ще після того, як я повернулась з Італії до тями не прийшли, а тут раз і покинула тата.
— Що це ти, мамо, надумала на старість років таке? – син починає повчати. От так просто 35 років спільного життя перекреслиш? А про нас подумала? ти нашу фортецю зруйнувала, батьківського дому позбавила.
— А як тато іншу приведе? – нагнітає донька, – як нам тоді бути? Тобі усе одно, сидиш у своїй квартирі, а нам що тоді і додому не приїхати. Знаєш скільки довкола тата за ці роки бігало усіляких. А він вірним був, тебе чекав. А ти?
А мені і гірко і смішно їх слухати. Як то я раптом перестала їм мамою бути і коли їх зрадила? Чи тоді, як у світ привела і пнулась аби вони мали все і не гірше, ніж однолітки. Чи тоді, як поїхала на заробітки і міняла підгузки дідусям і бабусям, аби вони вивчились і мали власне житло?
То що, вже й старою повинна через себе переступити, аби їм догодити?
А може вже досить? Невже я права не маю, хоч на старість пожити як людина?
Галина Т.
