У мене двоє дітей і я завжди працювала і жила заради них. З чоловіком у мене стосунки були не дуже, бо він любив і в чарку заглянути, але зарплату мав хорошу, тому я з ним і жила. Ми дали дітям освіту і зробили їм весілля – все що від нас залежить, то все для них зробили.
Ми не настарали нічого зверх своїх можливостей, єдине, що поставили нову хату, думали, що комусь з дітей дістанеться хата і ми для догляду, а хтось має піти у світ, щоб себе забезпечити. Ми з чоловіком і самі не знали, кому хату відписати, все чекали, хто як одружиться і ця тема була для нас до обговорення останніми роками.
І ось першим женився син і пішов жити до своєї дружини, вона була одиначка і мала хату в селі. Але мій Василько з характером, тому не дуже й прижився в сватів. Через якийсь час приходить до мене і каже:
– Мамо, ми хочемо купити квартиру, позичте мені гроші.
– Добре, дитино, скільки тобі не стає?, – питаю я його.
– Квартира коштує чотирнадцять тисяч, скільки зможете дати, то стільки й дайте.
Знаєте, мій чоловік нікуди на заробітки не їздив, тому я не мала аж такого запасу, мала дві тисячі доларів і все, як я так мало дитині дам? Пішла я до своєї сестри позичати гроші і вона мені ще дві тисячі дала і отак я синові дала ці гроші, він наче й втішився, але все одно ще їхав на заробітки аби таки купити ту квартиру.
Стали молоді там жити і вже мені легше розуміти, кому ми хату залишимо – доньці. Все переписали з чоловіком, як і має бути, щоб потім вона клопоту не мала і стали чекати на зятя.
Але зять теж не хоче в селі жити.
– Та що то за оказія, – я сплеснула руками, – що то за панота така пішла! Ніхто села не хоче, а де я вам квартири настараю?
Але пішли вони жити в місто і орендували, а далі вже зять поїхав теж на заробітки і купили вони квартиру.
Діти до мене приїздили з онуками, і я по можливості їм помагала. Про доньку не кажу, бо вона менше з мене грошей взяла, але от син… То йому на машину треба і я докладаю, то йому на день народження і я з купки беру, бо не з медом йому живеться: квартира маленька, дітей двоє, грошей не вистачає і позирає він на нашу хату:
– А чого ви Світлані хату віддали, а їй і не треба. Дайте мені і я буду коло вас жити.
– Дитино, – кажу я йому, – їдь і живи, а папери будуть на Світлані, бо дорого переоформлювати.
Так я сказала, як тут вже Світлана в село захотіла:
– Мамо, лишимо квартиру синові, а самі потроху будемо тут ремонт робити і на пенсії переїдемо сюди.
Я вже ні в сих, ні в тих і сказала синові, що хата таки за Світланою.
І тут він мені давай говорити, що я йому за все життя не помогла нічим і все він сам мусить старати. А мені як то гірко чути, коли я зі своєї пенсії відкладаю по десять тисяч і йому віддаю, то на одне, то на друге. Мене Світлана з грошима не питає, як їй дам на день народження тисячу і добре, а йому на ювілей чи на потреби, то витягую і даю, а я ж не якась там багачка… Чому син так себе веде? Невже, він правий?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка