fbpx

— Чи тобі ті гроші аж настільки необхідні, Валю. – хитає головою тітка Галина, – Невже ті папірці тобі очі затулили і совісті позбавили. Ми ж нині про брата твого рідного говоримо. Тут ситуація така, що люди чужих у дім пускають безкорисно, а ти свого рідного виставляєш. Пошкодуєш ти, Валю, ой, пошкодуєш

— Чи тобі ті гроші аж настільки необхідні, Валю. – хитає головою тітка Галина, – Невже ті папірці тобі очі затулили і совісті позбавили. Ми ж нині про брата твого рідного говоримо. Тут ситуація така, що люди чужих у дім пускають безкорисно, а ти свого рідного виставляєш. Пошкодуєш ти, Валю, ой, пошкодуєш.

Я вже й не дослухала, що там мені родичка ще розкаже і про мене і про те, як я жити повинна. Бачте, кожен із знайомих, рідних і близьких раптом став суддею і голосом справедливості в одному обличчі. На мене усі пальцем указують і кажуть, що я надто не добре із братом рідним вчинила. Повинна я була усе йому віддати за просто так, ще й свого докинути, аби вони спали спокійно.

Нас мама одна ростила – мене і брата мого меншого. Я старшою була. брат від мене на десять років менший. Ми ніколи із ним не мали нічого спільного. Виросли ми у паралельних світах, та й мама не намагалась щось змінити. Я мала свої обов’язки, а брат свої.

У нас гарний великий дім і у кожного була своя кімната. Тато був гарним господарем, місця усім було вдосталь. Тож, навіть у побутовому плані наші всесвіті не перетинались. Я собі своїм шиттям жила, а брат – машинками і потягами.

Коли вже стали дорослими, то й зовсім рідко зустрічались. Ото хіба на свята у мами перетнемось, та й то не завжди виходило до неньки обом доїхати.

Єдине, що нас звело у одній площині і в один і той же час – раптова мамина недуга. Ми тоді обоє примчали до неї у стаціонар і чи не вперше в житті мусили якось одне із одним розмовляти і взаємодіяти.

Я мало про життя брата знала і для мене було справжнім відкриттям те, що він уже не живе зі своєю жінкою:

— Рік, як розлучились. – каже мені, – Я нині тато одинак. Уявити не міг, що виховувати двох дітей, то так важко. І як ви жінки з усім справляєтесь так легко? У мене сивина за цей рік з’явилась, бо умістити якось усі життєві аспекти в голові, та ще й роботу, просто не виходить. Добре, хоч мама якось підтримувала, вчила, а тепер ось, – зітхнув він гірко.

Звісно, мені брата було шкода дуже. Дітки із ним приходили і горнулись до бабусі, видно було, що мама для них була не чужою і багато важила у їхньому житті.

За два місяці нашої мами не стало. Не скажу, що то було несподівано, нас до того готували спеціалісти, але, навіть коли ти точно знаєш, що те станеться, все одно то неймовірно важко і несподівано якось.

Втрата нас із братом об’єднала, ніби як. Принаймні, ми разом оплакували неньку, згадували дитинство і кожен з нас наново відкривав колишнє наше життя, адже ми знали одну, але для кожного свою маму.

Неперозуміння почались на дев’ятий день по мамі. Ми організували поминки, прийшла рідня і за столом якось виплила тема спадку. Вірніше, не виплила а тітка Галина прорекла:

— От бачиш, Олеже, якраз і вам з дівчатками буде де жити, а ти переймався. Переїдете в село, тут у нас і робота для тебе буде, адже чоловічих рук на фермі не вистачає. А ти і водій хороший і працьовитий. Чого тобі в місті сидіти у нас і школа тут хороша і садок для меншої.

Брат мій закивав головою, почав говорити, що й справді про це вже думав, тим паче, що вже давно ледь зводить кінці із кінцями.

— Ну то воно бач як вийшло – все тобі перейде від мами. Ні виделок не потрібно купувати, ні постільного. А Оля на гостину зможе приїздити. Так?

Мене вразила така їх розмова, але робити сцени і виносити все на публіку не стала.

В нашому селі будинки дуже дорогі і мені ті кілька тисяч доларів не завадять зовсім. Та й син мій студент нині. Чого я маю забути про свої потреби, якщо вони у мене є?

З братом поговорила вже опісля поминок і його новина про те, що я таки хочу хату мамину продати дуже вразила.

— Олю, увійди в положення. Я тобі поверну ті гроші, але згодом. Та й що тобі тих три, ну хай чотири тисячі доларів? Ви ж маєте де жити і на чому їздити. Ти ж їх просто покладеш на купку. А я, за ці гроші  у нашому селі нічого не придбаю, я вже про місто геть мовчу.

Оттепер я маю що слухати. Бачте, усі брата мого підтримують і щиро вважають, що я повинна поступитись адже у нього така важка ситуація.

А я вважаю, що все повинно бути справедливо, а саме – навпіл. І меблі мені не будуть зайвими з нашого дому і ті ж каструлі. Для мене воно все рідне і своє. Навіть отой килим із зали, і той мені потрібен у вітальню.

Ну хіба я хочу взяти щось чуже, лиш те, що мені повинно належати. Але, чомусь, кожен вважає, що я на те не маю ніякого права.

Ну от скажіть, хіба ж я не права? Я повинна все брату віддати тільки тому, що його дружина залишила із дітьми?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page