Чим ближче 1 березня, тим більше у мене на душі не спокійно. Скоро сину день народження і ми звісно, покличемо на торт рідню і кумів. Але ж я знаю чим усе завершиться і чоловік знає і діти. Усі вони в один голос просять не запрошувати на свято мою маму, але ж хіба я зможу таке зробити?

Чому я не маю бажання запрошувати маму на дні народження своїх дітей? Бо мені соромно! Вона такі вистави влаштовує, що я й очей не можу підвести!

Мама завжди мріяла про онуків. Коли вона вийшла на пенсію, почала нам щодня дошкуляти. Розповідала, як буде няньчитися з малюками і мені допомагатиме. Чекати онуків вона могла лиш від мене, адже я єдина дитина в сім’ї. Здоров’я не дозволило їй мати ще одного малюка, про що вона дуже шкодувала.

Я бігала в дівках до 30 років, чим дуже виводила з себе свою маму, яка марила просто онуками. Вона дуже переживала, що я так і залишуся сама. Але невдовзі я таки вискочила заміж і ощасливила її.

Ми з чоловіком спочатку вирішили, що однією дитиною не обійдемося. Коли з’явились діти, мама ожила. Вона ж просто не надивиться на них. Мені здається, її любов взагалі не має меж. Вона готова цілодобово з ними гратись, тому біжить до нас за першим покликом. Вона на хлопців не шкодує ні грошей, ні сили. Та тільки є одне “але” – мама дуже бурхливо виявляє свої емоції, якщо хоча б пригубить келишок.

Вперше я помітила це, коли старшому синові виповнився рік. Ми тоді зібралися за святковим столом у нас удома. Мама на радощах підняла кілька тостів і почала лити сльози.

— Що трапилося? – не на жарт стурбувалась я.

– Все добре! Я просто так люблю онука, що не можу стримати емоцій. Ну такий гарний хлопчик.

Через рік ми вирішили відзначити день народження сина у кафе. Замовили аніматорів, щоб дітям було веселіше. Тим більше багато наших друзів теж прийшли з карапузами. Свято вийшло на славу, але мама все одно примудрилася зіпсувати веселощі. Вона аж захлипалась. свято, всі граються, веселяться, а мама сидить в куточечку і гірко ридає, аж захлипалась.

Мої друзі з подивом дивилися на неї і не знали, як реагувати. Подібні ситуації траплялися постійно, коли ми щось відзначали. Яке б веселе свято не було, без сліз мами не обійшлася жодна урочистість.

Я, звичайно, спочатку намагалася з нею поговорити просила не робити так. Але вона пояснювала, що плаче від щастя. Мовляв, вона надто довго чекала на онуків, тому в неї такі емоції.

Я можу зрозуміти маму, але це не є нормальним. Діти вже дорослі, їм по десять дванадцять років і вони реагують гостро на таке. Та й родичі гне можуть розслабитись і поговорити спокійно. Нну а як, якщо поруч хтось захлипався прямо. І ніби, як заспокоювати не будеш, бо знаєш, що намарне, але й не відвернешся. Ото сидимо – одна половина на маму дивиться, а інша вдає, що свято вдалось і все нормально.

А як мені тепер бути, адже в минулому році ми не святкували, а цьогоріч ніби як і можемо, але всі просять без мами моєї, бо й так на душі важко.

То що, рідну маму на торт не запросити? Якось не по-людськи.

19,02,2023

Головна картинка ілюстративна.