Знаєте, коли подруги дружать, то вони, чомусь, і дітей сватають одна одній. Це не про мене, але моя подруга приводила до нас свого сина, який був старшим від моєї доньки на рік, казала:
– От було б добре, якби вони одружилися, а ми стали не лише подругами, а й свахами, – казала вона, але бачачи моє невдоволене обличчя, питала: «Чи ти не хочеш такого зятя?».
На хвилиночку, тоді її синові було 6 років і він щойно розбив моє улюблене горня. Я промовчала, але глибоко в душі була твердо переконана, що нічого путнього з цього хлопця не виросте, і справа не в горняті.
Чим старшим він ставав, тим більше моя донька не хотіла з ним бавитися, бо він бився і ображав її. Моя подруга, Софія, на це не зважала, мовляв, діти так бавляться. Ніби нічого не розуміючи, вона говорила:
– Я прийду з Тимурчиком, Іруся буде рада?
Іруся хитала не лише головою, але й руками, а я казала «Добре, звичайно…» . Дитина ображалася на мене, а я ставила інтереси своєї подруги вище від дитячих. Думала, що тут такого, коли вони разом побавляться?
Коли діти пішли в школу, то стало простіше, бо навчання як не як, займає багато часу і нема коли по гостях ходити.
З часом подруга теж зрозуміла, що діти ростуть і хочуть дружити з іншими дітками, а не з тими, що хочуть батьки:
– Чи ти рада, що наші діти перестали дружити?
– Чого я маю бути рада? Ти силоміць будеш їх поєднувати, як в часи середньовіччя?
– Та ні. Просто я бачу, що тобі мій Тимур не подобається.
Я запевнила подругу, що у неї чудесна дитина.
Проте, дитиною треба займатися, а Софія вважала, що школа має навчити дитину усього сама, вона не приділяла увагу його навчанню і вже в старшій школі малий відставав по навчанню, хоча ще в п’ять років він рахував до ста та знав букви!
Ми все ще знаходили час, щоб поговорити, але все більше по телефону чи інтернету. Коли вона вирішила піти від чоловіка, то сина забрала до себе, а там виявилося, що підліток абсолютно не контрольований. Він дістає однокласників, грубить вчителям і не слухає її.
Тепер вона телефонує мені з питаннями як виправити ситуацію. Я їй прямо кажу, що з дитиною треба сісти і працювати, бо відставання в навчанні – це нерозуміння матеріалу. Треба щодня сидіти і пояснювати або наймати репетиторів.
– Я не маю душевних сил йому це пояснювати! Ти не можеш уявити, який він неслухняний. А на репетиторів у мене немає грошей, бо як я ще й на них витрачатиму, то взагалі ні на що буде піклуватися про свою красу і здоров’я і я ніколи не збудую нової родини. Кому потрібна страшна жінка з дитиною?
– Іншого виходу нема, – кажу я їй, – якщо ти за це не візьмешся, то ніхто за тебе це не зробить.
– Добре тобі говорити, коли сама маєш доньку-відмінницю!
І ось тепер я думаю – чи правильно я вчинила, коли не вказувала їй з самого початку про її прогалини в вихованні? Чи треба було одразу сказати, що вона надто мало приділяє уваги дитині? Чи втратила б тоді я подругу і чи був би іншим Тимур – от що мене картає.
Фото Ярослава Романюка.
