– Що мені робити? Дівці тридцять років, ні зарплати, ні хлопця, раджу їй щось, то все в штики сприймає.
– То зроби так, як вона тобі каже?
– Що зробити?
– Дати їй спокій, не лізти до неї з розмовами, з порадами, з турботою, з допомогою, з грошима… Попробуй.
– Та ти що? моя дитина за крок в прірву полетить, а я не маю нічого робити? Ти при своєму розумі?
– Як хочеш, – стенає плечима подруга, – Але сама бачиш, що ти її ніяк не вбережеш, то хоч нерви собі не псуватимеш.
І я дуже над цим питанням задумалася. Я справді лиш про доньку й думаю. У мене на першому місці донька.
Далі робота. Далі домашні турботи, далі чоловік. Не думайте, що в мене чоловік аж в такій послідовності, бо я особисто ще нижче від нього.
А далі я вирішила, що раз так, то донька все має сама робити, тому перестала прати її одяг, готувати на неї їсти, підкидати гроші, будити зранку, готувати сніданки.
Віта спочатку дуже зраділа, що їй ніхто нічого не каже, але далі почала обурюватися, чого це на неї я не приготувала вечерю, чому її тарілка не помита, чому її одяг не випраний та випрасуваний.
– Ти, мамо, це спеціально? Так?
– Доню, ти попросила тебе залишити у спокої і я це роблю. Ти, будь ласка, визначся, чого саме ти хочеш. Не буде такого, що тут ви мене в спокої залиште, бо я доросла і краще за вас все знаю і вмію, а тут: «Мамо де мій сніданок». І взагалі, ми думаємо з батьком. Що тобі порад шукати собі квартиру, ми вирішили жити в різних кімнатах для зручності, тому ти нам трохи заважаєш.
– Що? Ти отак зі мною? Не думала, що ти так вчиниш!
– Я чиню так, як ти цього вимагаєш, доню, – я продовжувала далі спокійно говорити, – Ні краплі більше.
Далі почалися претензії від неї щодня, що ми її не любимо, бо не робимо для неї те чи се.
Вона до того довела градус наших розмов, що вже й чоловік, який зазвичай, просто мовчав, не витримав:
– Віто, не смій так з мамою говорити, вона тобі не служниця. Сама зроби, як така вже мудра.
Я продовжувала бути винною в тому, що вона спізнилася, що спалила сукню, що не може вивести пляму, що я їй в дитинстві заклала неправильні установки, що ми не дали їй всього того, що вона хоче…
Я дивувалася, що зараз я не відчуваю до неї безмірною любові і бажання нею опікуватися, а хочу аби вона якнайшвидше пішла жити геть.
Коли вона виїхала і сказала, що зніматиме квартиру з подружкою, то я зраділа. Вона не говорила з нами дуже довго, не брала слухавку, коли ми телефонували, але я й не наполягала.
Мені подобалися наші вечори з чоловіком, тихі і спокійні, у нас навіть особисте життя налагодилося.
Так було десь півтора року, як телефонує Віта з тим, що хоче нас познайомити з нареченим. Я так зраділа!
Вони прийшли і донька виглядала геть іншою, наче подорослішала, хоч ще дула губи, що ми їй грошима не допомагали.
– Хоч весілля мені зробите?, – спитала.
– Звичайно, доню, – кажу я, – я вже десять років до цієї дати готуюся!
І ось так я тепер маю приємний клопіт – складаю список гостей, шукаю ресторан, складаю меню… Візьму свою подругу за старостівну, бо саме вона мені добре підказала, що треба відпустити доньку, хай живе своїм розумом, бо я її не можу від усього в світі захистити. Що треба прийняти, що вона вже доросла, хоч в моїх очах вона завжди буде моєю маленькою дівчинкою. А ви як відпускаєте своїх дітей?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
