Чи пам’ятаєте ви першу закоханість? Я не говорю про кохання, бо це геть не те. Те солодке передчуття чогось неймовірно прекрасного, коштовного подарунку від долі, сокровенної таїни життя? Щось має статися з вами і це каже вам гостре повітря весни, теплі трави землі і співає небо голосом птахів. І все це передається цим юним дівчатка, які шепочуться, кучкуються, хихотять, коли хтось з хлопців проходить повз, а когось заливає гаряча червінь першого почуття?
Жанна не знала що в ній вже воно живе – тремтливе, радісне і нетерпляче почуття. Вони саме з дівчатами запечатували найміцнішими обіцянками таємницю кохання кожної. Кожна, освітлена поглядом подруг зізнавалася, що закохана в сусіда по парті, старшокласника, сусіда по поїзду, настала черга Жанни і вона назвала ім’я. Всі схвально захитали головами, бо цього старшокласниками варто було любити – гарний, спортсмен і відмінник. Майже всі назвали його. Далі всі обговорювали який він гарний і якби було чудово, якби.
Жанна тоді вперше зрозуміла, що закохана. тільки не в нього, а в Вадима. Чому збрехала? Ні, вона не соромилася почуття, просто не хотіла ні з ким ділитися ним. От якби лиш з Вадимом.
Вона насолоджувалася тим, що бачить його з вікна, коли він йде на футбольне поле, що бачить його в коридорах школи, мовчки проходить і не намагається торкнутися, бодай, руки, що пише вірші, які повністю присвячені йому. Вона боялася відкритися, бо боялася відмови. Краще було отак кохати і мріяти.
Через кілька років, коли фальшивий коханий запросив її на побачення, а вона відмовила, то подруги одна поперед одну почали питати за причину. Отак вона зізналася подругам, а ті, запечатані благанням ніколи нікому не розказувати, роз теревенили на всю школу. Тоді Вадим вперше з нею заговорив:
– Це правда, що ти мене любиш?
– Так, – прошепотіла, проте не дивилася на нього.
Тоді він її обняв. Шепотів щось, але вона не чула слів, вона відчувала лоскіт повітря і безкінечне щастя. Вона кохана!!!
На випускному він обіймався з Христиною і весь вечір провів з нею. Вона дивилася на нього з переповненими слізьми очима. Пішла геть.
– Зачекай, – він вхопив її за руку, – Я не можу отак взяти й зустрічатися з тобою, бо це би було назавжди. З Христею все просто по приколу. Розумієш.
Вона почула. Вона кивнула. Вона зрозуміла.
Далі всі сили були спрямовані на те аби жити «нормально» – вчитися, їсти, встати з ліжка кінець кінців. Почуття нікуди не ділося, воно залізло так глибоко в неї, що вона й себе без нього не уявляла.
Далі було просто життя. Були чоловіки, подорожі, кохання. Вона мала таке життя, яке хотіла, просто без родини. Якось не складалося.
Задзвонив телефон і Ірка, шкільна подруга, защебетала про зустріч випускників.
– Я б дуже хотіла, але не можу, – збрехала Жанна, – їду в відрядження. Всім передавай від мене вітання, може й зателефоную.
Її як в жар кинуло. Побачити його! Через стільки років. Ні, вона не може. Не може побачити його справжнього – лисіючого чи з пузом чоловічка, якого торсатиме за руку жінка. Вона кохала того юного хлопця, що змахував волосся з очей, кривив нижню губу, яснів зухвалим поглядом. Того, що шепотів їй на вухо щось справжнє, яке б надало їй злету на все життя, але вона тоді не розчула.
Фото ілюстративне.
