Я прийшла з роботи раніше, ніж зазвичай, і це саме по собі було маленьким святом. День видався легким, навіть начальниця не бурчала, а під кінець зміни покликала до себе й сказала, що відпустку підписала. Без зайвих розмов, без переносів і ще й путівку вдалося вибити за смішні гроші.
Я вийшла з кабінету й усміхалася сама до себе. Вперше за довгий час було відчуття, що попереду — щось приємне. Я навіть дорогою складала в думках список того, що треба було купити в гори, адже вперше туди поїду, а син так мріяв там побувати, покататися на квадро циклі…
Я відкрила двері квартири, зняла взуття й одразу гукнула:
— Данилку, ти вдома?
У відповідь — тиша.
— Даня! — повторила голосніше. — Ти знову в навушниках?
Я пішла в коридор, зазирнула у ванну, на кухню — нікого, в його кімнату – нема. Тоді відчинила двері до себе.
— Сину, уявляєш, мені відпустку…
Я не договорила.
Данило стояв посеред кімнати, ніби не знав, куди себе подіти. В руках тримав папери. Побачивши мене, здригнувся, ніби його застали за чимось забороненим.
— Що це ти там знайшов? — спитала я, ще не розуміючи, чому в грудях стало тісно.
Він мовчки простягнув мені кілька аркушів і фотографій.
Я впізнала їх одразу. Старі знімки, пожовклі краї, копія свідоцтва про народження.
— Мамо, — сказав він нарешті. — Скажи чесно. Я тобі рідний?
Я ніби провалилася всередину себе. Слова застрягли десь між серцем і горлом.
— Чого ти таке говориш?
— Тут… — він махнув паперами. — Тут усе не так. Свідоцтво видали пізніше. У графі про батька — нічого. А на фото… — він ковтнув слину. — Я пам’ятаю цю жінку. Мені тоді було мало, але я пам’ятаю.
Він раптово кинув усе на диван.
— Ти ж казала, що ми з тобою друзі, — голос зірвався. — А сама мовчала.
Він вискочив у коридор.
— Даниле, почекай! — я пішла за ним. — Це не так, як ти подумав. Дай мені сказати!
Але він уже натягував куртку.
— Навіщо тоді було мовчати?
Двері гримнули.
Я повільно сіла на табурет у коридорі. Довго сиділа, не рухаючись. У голові ще крутилися думки про відпустку, про валізи, про дорогу — і все це виглядало тепер недоречно.
Данилкові скоро чотирнадцять. Я готувала себе до складних розмов, але не думала, що все станеться отак — раптово, без підготовки.
Я зібрала папери, повернулася на кухню. Поставила на плиту каструлю з голубцями — його улюбленими. Поки вони грілися, дивилася у вікно. Надворі вже темніло.
Ми домовлялися, що він повертається не пізніше дев’ятої.
Дев’ята минула. Потім десята.
Я взяла телефон, але не встигла набрати номер — у замку провернувся ключ.
— Нарешті, — прошепотіла я.
Данило зайшов мовчки.
— Я не хочу їсти, — сказав, не дивлячись.
— Може, поговоримо? — тихо спитала я.
Він зупинився біля дверей своєї кімнати.
— Я просто хотів знати правду.
Я зрозуміла, що далі мовчати не можна.
— Ходімо на кухню, — сказала. — Сядемо.
Він сів навпроти, схрестив руки.
– Навіщо ти копирсався в моїх речах без дозволу, синку? Це я маю сидіти ображена, а не ти.
– Я шукав свідоцтво про народження, хотів паспорт зробити, в Колі вже є, у всіх є, а в мене нема.
– Зрозуміло.
Я зробила ковток чаю й почала.
Мені було дев’ятнадцять, коли я познайомилася з його батьком. Його звали Орест. Він приїхав у наше місто на роботу на будову. А я практикантка на заводі, бігаю з паперами попри них. От він і заговорив, в очі заглядав. Я тоді була зовсім зелена, вірила кожному слову.
Він казав, що я особлива. Я вірила.
– Потім дізналася, що в нього є родина. Дружина. Маленький син. Він не збирався нічого міняти. Просто жив два життя. Казав, що так у них багато хто живе, чоловіки по заробітках, а жінки вдома. Я довго не могла вирішити, що робити. А потім дізналася, що чекаю тебе.
Коли з’явився на світ Данило, приїхала його сестра — Ганна до них в бригаду куховарити. Орест сказав, що вона мені може помогти з дитиною, як я дозволю їй в мене жити.
А у мене ж нікого не було з рідних, я сирота, а Ганна була мені наче за старшу сестру, я її дуже полюбила і була їй вдячна за те, як вона няньчить сина.
Саме вона на тих фотографіях.
А якось я прийшла з роботи, а в мене вдома Орест, тримає сина на руках, наче ми й не сварилися.
Я так розійшлася, що їх обох виставила за двері, щиро вважала їх зрадниками.
Залишилися ми вдвох.
Коли Данилові було сім, Ореста не стало на будові, я випадково дізналася. Навіть, хотіла поїхати до нього на могилу, але мені сказали, що то вже більше року його нема і я передумала.
– Ось така історія, синку, твого тата й справді нема в живих, як я й казала, свідоцтво твоє я загубила, тому видали його копію. А на фото Ганна, я не хотіла його викидати, вона там така щаслива і ти такий гарний.
Данило мовчав довго.
— Тобто… ти мене не обманювала? — тихо спитав він.
— Ніколи.
Він видихнув і раптом притулився до мене, як у дитинстві.
Наступного дня я сказала:
— Хочеш поїхати до тітки Ганни? Вона живе неподалік від того місця, куди ми мали їхати на відпочинок.
Він погодився.
Ганна зустріла нас на подвір’ї старої хати. Постаріла, схудла.
— Я думала, ви про мене вже не згадаєте, — сказала вона.
Саме від неї ми дізналися, що неподалік живуть бабуся й дідусь Данила. Старі, самі. Їхня невістка давно виїхала за кордон. Дзвонить рідко.
— Хата велика, а тиша така, що чути, як ніч ходить, — сказав дід.
Ми залишилися на день. Потім ще.
Данило вперше косив траву з дідом. Слухав бабусині розповіді. Сміявся з тіткою на кухні.
Я дивилася на них і розуміла:
я їхала відпочити,
а знайшла родину.
Не курорт.
Село.
І відчуття, що ми більше не самі.
